Українська революція в Запоріжжі, цікаві факти!

Українська весна 1918 року на Запоріжжі: боротьба за Олександрівськ У листі до Андрея Шептицького архикнязь Вільгельм фон Габсбург із захопленням писав: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі”, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і […]

Видатні генерали української армії! Пам”ятаємо! Поважаємо!

Греков Олександр Петрович ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДР ГРЕКОВ – ЗАСНОВНИК АРМІЙ УНР І ЗУНР, АВТОР “ЧОРТКІВСЬКОЇ ОФЕНЗИВИ” Олександр Греков (народився 21 листопада 1875 року в с. Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, помер 2 грудня 1958 року у Відні) – герой, практично забутий […]

Вічна світла добра пам”ять загиблим за віру та волю України бійцям ЗСУ!

Загиблі українські герої листопада: ФОТО, ІСТОРІЇ ЖИТТЯ 03/12/2018 16:56   …Офіційно загиблих у листопаді внаслідок бойових дій воїнів України – наразі вісім. Однак імовірно, що додасться ще один. Дев’ятий. Який наразі вважається зниклим безвісти із 30 листопада. Сепари “ЛНР” того дня заявляли […]

Переваги єроінтеграції України-вітаємо журналістів – переможців конкурсу!

23 листопада у Києві нагородили переможців конкурсу журналістських матеріалів з євроінтеграційної тематики “Угода про асоціацію: шлях змін”. Почесні дипломи і подарунки отримали шестеро переможців у п’яти номінаціях: “Аналітичний матеріал”, “Суб’єктивний погляд”, “Репортаж”, “Студентський матеріал” та “Історія успіху”. Роботи фіналістів наочно […]

ЄС проти російської дезінформації та пропаганди

ЄС підготував «план дій проти дезінформації» 05 Грудень 2018, 15:23 Віце-президент Єврокомісії Андрус Ансіп ПОДІЛИТИСЬ 8 Дивитись коментарі  Друк Європейська зовнішньополітична служба та Єврокомісія на тлі наближення євровиборів збільшать фінансування свого дезінформаційного підрозділу до 5 мільйонів євро в 2019 році. […]

International Conference on Security Issues in Vilnius

       Ukrainian Cossacks, scientists and political scientists took part in the 5th International Conference on Security Issues in the capital of Lithuania – Vilnius. For many decades, the democratically developed countries of the world, the United Nations, the […]

Росія нарощує воєнну присутність в прикордонних областях

Виктор Муженко   Генерал Муженко считает, что Россия наращивает военное присутствие в приграничных областях Россия наращивает свое военное присутствие у границы с Украиной с августа и сейчас военная угроза с ее стороны является самой высокой с 2014 года, года, когда […]

Засудження російського піратства!

Росія, захопивши моряків України, потрапила у правову пастку (огляд преси) 03 Грудень 2018, 18:00 Ірина Біла Акція біля посольства Росії в Польщі проти російської збройної агресії щодо України. Варшава, 26 листопада 2018   Жодних міжнародно-правових підстав для кримінального переслідування українських […]

Напередодні відзначення Дня Збройних Сил України  в 55-ій окремій артилерійській бригаді («Запорізька Січ») відбулися урочистості. Привітали військових заступник голови облдержадміністрації Едуард Гугнін, офіцери, ветерани, представники обласної та міської влади. Як відзначив командир артбригади Роман Качур, військові виконують свої обов’язки щодо збереження […]

Звернення про підтримку курсу на євроатлантичну інтеграцію до Генерального Секретаря НАТО пана Йенса Столтенберга

To General Secretary of NATO Mr. Yen Stoltenberg Dear Mr. Stoltenberg! May I lighten you respect and honour for your active participation and co-operation in conducting military-political reforms in Ukraine. The Great Patriotic Council of the Zaporozhian Cossacks took an […]

 

В Запоріжжі пройшли перші збори нової фундації – Всеукраїнського клубу ветеранів важкої атлетики

 

На протязі багатьох десятків років тисячі молодих людей, починаючи з ранньої юності мріяли про досягнення, перемоги на змаганнях, бажали стати схожими на відомих у світі атлетів або досягти високого рівня самодисципліни, міцного здоров’я, спробувати свою силу духу та волі, що поважати себе і вихователів за піклування, важкий період становлення як спортсмена та особистості, результати в спорті і в житті.

 

Важка атлетика як багато інших видів має стародавні національні українські козацькі коріння. В казках і піснях століттями передавалася правда про силачів веселих, міцних, могутніх людей, які тисячі років жили на  прекрасній землі де було все, що необхідно для довгого та щасливого життя – родюча земля, гарна природа, а кліматичні умови приваблювали своєю теплотою, з багатьма  річками, озерами, лісами з величезною кількістю смачних дарунків – ягід, цілющих трав, риби та іншої живності.

 

Отак зростали наші пращури, що запросто гнули підкови, підіймали гармати, вози, були непереборні в бою, виходячи один проти багатьох супротивників. Але час йшов і на зміну війнам приходили часи довготривалого та довгоочікуваного миру, коли багато з нас мали щастя народитися та зростати, ходячи до величезних спортивних залів, комплексів фізичної культури, про які наші вельмишановні діди і багато батьків могли тільки мріяти.

 

Важка атлетика в Запоріжжі розвивалася давно, до Другої світової і в важкі часи після війни молодь ходила на майданчики в школах, дехто облаштовувався на вулиці у дворах, бо зруйнована територія міста не давала можливості почати з цього, треба було будувати житло, відновлювати  інфраструктуру тощо. Але згодом природна сила, міцні
традиції взяли верх і в багатьох містах, в тому числі і в Запоріжжі почали з’являтися свої чемпіони, переможці, атлети, яких виховували не тільки вулиця чи особисте бажання, а дорослі, із відповідною освітою, в багатьох випадках, пройшовши війну, знаючи високу ціну здоров’ю та витривалості до навантажень в складних умовах бойових дій – тренери, яким ми безмежно вдячні за кропітку спортивну та виховну роботу, де передавалися не тільки техніка виконання вправи, йшла боротьба за становлення особистості-справжнього чоловіка з “залізним” характером, але добрим серцем і широкою душею.

 

Так в світі почали з’являтися прізвища наших українських переможців-важкоатлетів, одного з яких добре знає весь світ і пам’ятати буде ще довго, бо кількість рекордів, їх тривалий час, “золото” двох Олімпійських Ігор, перші місця п’єдесталів світу і Європи на протязі не одного десятка років були по праву зайняті Леонідом Івановичем Жаботинським, який в свій час привів мене й багатьох дітей до спорту, подарував радість перемог, показав сам як треба займатися над собою, щоб бути Першим на щастя співвітчизників, вболівальників, рідних та близьких.
Але час йде, з десятилітніх хлопчиків виросли велетні, сильні красиві душею й тілом чоловіки, а потім прийшов час для онуків і покоління почали змінювати світ, йти далі по складному шляху постійного зростання ваги знаряддя для встановлення рекордів, почали забуватися, уходити
в минуле без пам’яті засновники руху, фундатори важкої атлетики, колишні богатирі, слава про досягнення й досі залишається в старих кінофільмах та газетах.

 

Тому, як президент обласної федерації важкої атлетики з 1996-го по 2014-й рік, п’ятнадцять років віддавши рідному спорту, запропонував об”єднатися всім тим хто бажає передавати свій досвід молоді, берегти історію та займатися виховною роботою з молоддю, яка цікавиться минулим, з інтересом слухає про становлення спорту, колишню боротьбу з “залізом” до перемоги, без компромісів, бо наш вид, мабуть один з самих, якщо можно так висловитися чесних.

 

Запропонована мною робоча назва -Всеукраїнський клуб ветеранів важкої атлетики шановним колегам сподобалася і прийнята, також було вирішено обрати Президентом нової в історії української важкої атлетики фундації добре відому в Україні та світі людину з майже шестидесятилітнім досвідом та яскравим життєвим шляхом рекордсмена, чемпіона, тренера, вихователя багатьох молодих обдарованих атлетів теж переможців Світу, Європи, республіки та інших відомих змагань – Миколу Івановича Харчука. що й було зроблено одноголосно. Заступниками голови стали Сухінін Дмитро Валентинович, виконавчий директор, Жаботинський Руслан Леонідович та Гурильов Сергій.

 
Для популяризації історії важкої атлетики, пошукової роботи, збереження традицій, обміну інформацією, проведен заходів Всеукраїнського клубу важкої атлетики в іншим містах і областях, а може й за кордоном, освітлення сучасної діяльності федерації, поширенням досвіду, укріпленням дружби між народами, а в Європі та інших розвинених країнах аналогічні структури існують давно, була створена наша група на Фейсбуці, де всі хто бажає культурно та ввічливо спілкуватися з різних федерацій або спортивних громадських або державних установ можуть вільно, демократично спілкуватися, надаючи свої матеріали для оприлюднення чи обговорення актуальних проблем розвитку спорту чи організації змагань, вітати колег із спортивними та іншими святами, направляти для оприлюднення фото та відео матеріали минулого, старі газети іншу цікаву продукція що збережена для нового молодого покоління наших нащадків.

 

Пам’ять не може померти, поки ми дбаємо про неї. Також було приємно бачити серед першого історичного складу Клубу ветеранів Володимира Лобанова, Сергія Кондратенка, Віктора Лобойка, Андрія Ніколова, Юрія Дандика, Олександра Купчинського, Рудольфа Акопяна, Сергія Гороховця, Петра Зинов”єва, вельмишановних, за старим козацьким звичаєм одноголосно обраних старійшин Клубу Володимира Сократовича Дандика та батька теж чемпіона – Юрія Васильовича Гурильова, яким вже за сімдесят і вісімдесят років. На зібранні прийнято рішення запросити до нашої когорти тренерів, суддів, журналістів, які десятиліттями публікували цікаві репортажи та хвилювали новинами. Юрій Дандик запропонував створити фотоальбом та стенди в залі де проходить тренувальний процес, Руслан Жаботинський запропонував продовжувати  практику встановлення пам’ятників відомим спортсменам. Олександр Купчинський взяв на себе та закликав приєднатися до справи повернення архівних документів з Одеси.

 

В цілому вже не перша зустріч пройшла в дружній, веселій, іноді діловій атмосфері братерства, теплих почуттів, що назавжди об’єднали всіх хто знає що таке шість днів тренування, декілька тонн піднятого “заліза” за одне тренування, спортивний азарт запеклих змагань на помості, щасливу перемогу, або інколи й гірку невдачу.
Дуже приємно було чути про старих заслужених тренерів, яких поважали й любили, як рідних. Таким був і Іван Миколайович Труфанов, заслужений майстер спорту, заслужений тренер, учасник Другої Світової війни, орденоносець, людина сталевої волі, високої дисципліни, культури, з широким кругозором, інтелектуал й звичайно майстер своєї справи до якого прислухалися авторитетні керівники спорту колишньої радянської країни, олімпійські чемпіони, колеги. Всім в цей день була віддана шана й дяка за велетенську роботу з одними з вищих в країні результатами. Вирішено було запросити друзів з інших областей.

Оберігом Всеукраїнського клубу ветеранів важкої атлетики стала ікона Святого Миколая Чудотворця.

До співпраці запрошені також керівництво республіканської федерації і обласного осередку важкої атлетики, Олександр Константинов позитивно відреагував на пропозиції та привітав членів Клубу в телефонній розмові.
Від Ради Клубу дозвольте всіх щиро привітати з новою дорою справою і наступаючим Новим Роком!
З повагою,
Заступник, виконавчий директор,
заступник голови обласного осередку
Федерації важкої атлетики України Дмитро Сухінін (гора)

 

 

Всеукраїнський штаб операції “Козацький волонтер” щиро вітає  побратимів з Міжнародним днем волонтера!

 

В далекому 1985 році Організація Об’єднаних Націй на Генеральній Асамблеї спеціальною резолюцією затвердила 5-те грудня як “Міжнародний День добровольців за економічний та соціальний розвиток”. Для нас, українців, такий день є особливо хвилюючим й важливим з причин тих драматичних подій, коли була здійснена спроба силою зброї підкорити Україну.

Саме з початку Революції Гідності, організації народного захисту Рідної землі, антитерористичної операції, яка зупинила агресорів і бандитів, що прагнули захопити спільно з місцевими посіпаками Кремля південно-східні області нашої держави, як часто було в нашій героїчній історії народжувалася нова могутня сила-волонтери!
Без пільг й допомоги, формалізму та команд “зверху”, колишні майданівці, патріотичне козацтво, студенти, самооборонці, наукова інтелігенція, представники всіх верств населення, чесні державні службовці, ветерани ЗСУ, МВС, СБУ, ліквідатори аварії на ЧАЕС, вельмишановні берегині, всі разом щоденно допомагали фронту, пораненим, сім’ям загиблих героїв на війні проти московських бандитів.
Для всіх нас, учасників всеукраїнської операції “Козацький волонтер”, наших побратимів з усієї країни на вічно залишаться добрі спогади про непрості часи та буремне сьогодення організації гуманітарних місій до наших   військових на фронт, військові шпиталі, санаторії, збори всього необхідного,   що було потрібне нашим рідним побратимам-артилеристам, морським піхотинцям, прикордонникам, танкистам,   козацьким батальонам – 37-му та “Січеславу”, “Скіфу”, “Сармату”, 55-й артбригаді, спецчастинам, всім нашим героям.
Добрі теплі слова передаємо всім представникам народного мистецтва, які щомісячно, ризикуючи життям, вітали сміливих захисників доброю козацькою піснею, підтримували віршами Тараса Шевченка, гумором “Енеїди”, веселими національними танцями.

 

Всі ці роки письменники та історики наполегливо працювали над збереженням героїчного минулого козацької держави, Київської Руси – України, Гетьманату, Української Народної Республіки, героїки повстанського руху,
всіх часів, бережно збирали факти та спогади про новітню історію чергової московської навали 2014-го року, свідчень
про окупацію Криму, героїчну боротьбу за звільнення Донбасу, бандитську януковську владу, що привела до народного спротиву антиукраїнській системі ординського управління.

Особливої пошани заслуговують воєнні журналісти, що з під вогню ворога яскраво розповідали про звитягу та безмежну любов до свого народу, жертовність, велику силу духу наших бійців і командирів, які часто ціною свого життя зупиняли терористів.
Багато з побратимів-волонтерів отримали контузії та поранення,  можливо не скоро ми будемо знати всіх скромних, сміливих, небайдужих, чесних, з великим серцем українців. Але народний волонтерський подвиг ще чекає окремого
історичного опису, як частини загального спротиву окупантам.

 

Боротьба продовжується й сьогодні багато груп знаходяться в дорозі, везуть необхідну допомогу, готують все необхідне, за свій кошт, на своїх машинах йдуть і йдуть важкими шляхами війни туди де необхідно бути за покликом серця, розуміючи високу відповідальність за долю країни.

Щиро вітаємо всіх наших рідних учасників волонтерського руху!

Щиро дякуємо берегиням “Солдатського привалу”,”Міжнародного союзу козаків “Запорозька Січ”, колективам Першої Національної громадської козацької бібліотеки ім. князя    Д.І. Вишневецького (Байди), альманаху “Українське патріотичне козацтво”, Координаційної ради з питань розвитку козацтва при ЗОДА, Великій Раді отаманів Запорозького козацтва, Запорозькому обласному центру сприяння євроатлантичній інтеграції України, Запорозькому осередку журналістів, багаторічним учасникам волонтерського руху з Запоріжжя, Дніпра, Херсона, Миколаєва, Одеси, Києва, Бердянська, Мелітополя, Токмака, Орехова, Гуляйполя, Василівки, Генічеська, Полог, Харкова, Черкас, Хмельницького, Нетишина, Енергодару, Кам’янки-Дніпровської, Дніпрорудного та інших міст і областей.

 

Особлива подяка багаторічним учасникам всеукраїнської операції “Козацький волонтер”, вельмишановним Іллі Лапіну, Миколі Фролову, Валерію Баранову, Роману Авдєєву, Володимиру, Геннадію Белогурову, Роману Молодецькому, Геннадію Коломойцю, Валентині Шаповалової, Ірині Степанівні Луценко, священнику УПЦ КП отцю Василю (Терно), Оксані Агоян, Петру Мелюку, Геннадію Передерію, Ігорю Зубрицькому, Івану Малєєву, Артуру Крупському, Валерію Кошеленку,  Лютому, Павлу Білану, Валентину Супруну, Віктору Прийменко, Віктору Гонтарю, Миколі Некіпілому, Олександру Литвину, Юрку Хижняку, Олені Ханат, Янголині Устименко, Ірині Півень, Світлані Ліходід, Катерині Демчук, Олені Дегтярь, Миколі Деркачу, Олександру Горбу, Костянтину Рижову, Олександру Притулі, Роману Бутенко, Ігорю Рижкову, Валентині Єршовій, Ларисі Чуріковій, Татяні Озерової, Олегу Куртову, Олегу Коломойцю. Григорію Удоду, Євгену Юрову, Андрію Юрову, Андрію Чеберко, Володимиру Мельничекну, Віктору Кучинському, Олегу Борщевичу, Миколі Кущу, Валерію іващенку, Володимиру Братищенко, Віктору Банаху, Миколі Григоряку, Олегу Бобильову, Віталію Пилипенко, Олександру Лазутіну, Сергію Терещенко, Антолію                      Єременко, Євгену Шведу, Георгію Тягунову, Миколі Петренко, Юрію Засядьвовку, Дмитру Топчію, Михайлу Мордовському, Георгію Шаповалову, Анатолію Шеремету, Ігорю Мазепі, Євгену Шкрибітьку, Хранителю Икони, Володимиру Федченку, Івану Нонкі та його матусі, Валерію Свідерському, Ігорю Лютому, Дмитру Миколенку, Александру Еріксону, Йозефу Затько, Олександру Грицаєнко, Олександру Бистрову, Галині Гончаренко, Наталі Кузьменко, старейшинам,   Валерію Матченко, Костянтину Лямцеву, Володимиру Мельнику,   а також всім кого ще не можна назвати відкрито!

З великою повагою до волонтерського подвигу, із народним святом!
Голова Всеукраїнського штабу операції
“Козацький волонтер”

Дмитро Сухінін (Гора)

Українська революція в Запоріжжі, цікаві факти!

Українська весна 1918 року на Запоріжжі: боротьба за Олександрівськ

У листі до Андрея Шептицького архикнязь Вільгельм фон Габсбург із захопленням писав: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі”, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…”.

Однією з ключових подій Української революції на території Запорізького краю є боротьба за місто Олександрівськ [сучасне м. Запоріжжя – ІП] під час наступу українських військ на Крим весною 1918 р. та перебування на Запорожжі січових стрільців та бійців із Кримської групи Армії УНР.

Після потужних подій національного відродження в Олександрівську, що відбулися 1917 року, місто 2 січня 1918 року було зайняте прибулими загонами червоногвардійців. Разом із тим, командувач більшовицьких військ Володимир Антонов-Овсієнко відмічав, що Олександрівськ був “прочно занят (лишь) к 15 января”.

До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Тарасом Шевченком.

Як згадував житель Олександрівська Гаврило Гордієнко: “Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим “контрою” як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх”.

На фоні такої ситуації, в Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося.

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ.

У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт.

Осип Микитка в однострої Галицької армії

Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій однак панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командир січових стрільців сотник Осип Микитка 13 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб.

Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу. Один з учасників описуваних подій Мирон Заклинський місцем висадки січових стрільців називає Канкринівку (передмістя Олександрівська).

Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох ранених. На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня.

Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Січові стрільці були змушені повернутися до Біленького.

Загиблого стрільця поховали неподалік від села, “на високій козацькій могилі”. На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків “Заповіт”.

Тим часом, попри успіх у бою із січовими стрільцями, більшовицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня.

До складу групи підполковника Петра Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього – понад 5 тис. бійців).

Петро Болбочан і його похід на Крим. Уточнення: у Мелітополь запорожці ввійшли не 20-го, а 18-го квітня. Тисніть тут для збільшення.

Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник Павло Шандрук.

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи.

До Олександрівська одночасно із групою (“Запорожцями”) П. Болбочана увійшли українські січові стрільці під загальною командою Вільгельма фон Габсбурга (серед українців більш знаного під ім’ям “Василя Вишиваного”).

На пропозицію міської управи Олександрівська обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста.

Назустріч їхав П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова, бронеавтомобілі.

Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архикнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови.

 Козаки Запорізької дивізії під час зустрічі з Українськими січовими стрільцями в м. Олександрівську. Стоять попереду: сотник УСС Остап Луцький, полковник Армії УНР Всеволод Петрів, командувач армійської групи австро-угорського війська Василь Вишиваний (ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург), полковники Армії УНР Петро Болбочан і Микола Сільванський.

Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС Петро Франко [син Івана Франка – ІП], який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, представник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський.

Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та окремі групи січових стрільців.

Після вибуття кримської групи із Олександрівська у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи В. фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: “Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на “Січі”. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду”.

У листі до Андрея Шептицького архикнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі”, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…”.

З перших днів перебування в Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі.

Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки “Просвіти”, співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком “Січ”.

 Вільгельм Габсбург в австрійському однострої

У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську. У Царицинському Куті на постої перебував 3-й гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Пéтровим, пізніше – військовим міністром УНР.

Генерал В. Петрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало В. фон Габсбурга. На зустріч січових стрільців із дивізійниками з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості.

Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті. Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників: “карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне “Слава”!”.

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку “Назара Стодолі”, “Гостя з Запорожжя” та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо.

М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців.

До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Значного розголосу на Запорожжі отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю Запорозького корпусу та січових стрільців у с. Царицинський Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя.

Василь Вишиваний (у центрі і в лівому кутку на фрагменті фото) зі штабом куреня УСС в Олександрівську

У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тис. крб. (передано в розпорядження сільської “Просвіти”).

Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем.

Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург.

Для запорожців та січових стрільців олександрівська “Просвіта” організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська.

За спогадами безпосереднього учасника цих подій сотника Армії УНР олександрівця Никифора Авраменка, “Вознесенка невелике в 450-500 дворів село розположене на високому узгірюю, на місці колишнього Запорожського зимовника. На південь під горою, Дніпро несе широкі весняні води і огортає в батьківських обіймах острів Хортицю, одне з місць, де колись Старе Славне Запорожське Козацтво мало свою столицю, де перший його отаман Князь Байда-Вишневецький, заснував сильну Січ і в 1530 роках відбився від Кримського Хана.

Де потім другий славний Кошовий Шах заклав сильну фортецю; де колись наші перші князі, йдучи в поход на Царьгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії”.

Спогади коменданта штабу Окремої Запорізької дивізії Никифора Авраменка

До Хортиці запорожці добралися пароплавом “Кочубей”. Висадившись на берег в німецькій колонії, “звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. …

Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася “Вошивою”. На “Вошивій” скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро.

Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, “на місці бувшої Запорожської церкви”.

Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському “Вовче горло”, по татарському “Кічкас”, – бурхлива вода.

На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст”.

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську. Один з учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував:

“Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока − 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча.

Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30о. Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш.

Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці.

Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії”.

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом:

“Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918”.

Хрест був освячений полковим панотцем М. Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загинувших у боях січовиків.

Наступною була промова Болбочана, після якої разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано “бучні поминки прадідам – Запорожцям”.

Беззмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Яків Новицький.

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 року в Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй.

Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

 Докладніше про бої за Олександрівськ (Запоріжжя) можна прочитати у спогадах безпосередніх учасників подій, упорядкованих Юрієм Щуром

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже.

2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках.

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів.

Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями.

Під впливом негативного ставлення до П. Скоропадського, політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням Івана Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави.

На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець січовими стрільцями, які, хоч і не були прихильниками П. Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище.

Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки січових стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська.

Гаврило Гордієнко – мешканець Олександрівська і свідок подій, згодом – вчений-агроном, ботанік в еміграції

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір.

Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС в околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється.

Протекція В. Габсбурга дозволила “зам’яти” цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв’язок із повсталими, і “зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля”.

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського породжувало різні опозиційні течії та рухи, які по іншому бачили майбутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме В. Габсбурга.

Цю ідею підтримував і П. Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. У силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, архикнязь Габсбург цю ідею відкинув.

Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла вістка, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва.

Нерозважлива політика П. Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, вражаючи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграда [нині Кропивницький − ІП].

У першій половині червня туди з Олександрівська було відправлену усю групу архикнязя В. фон Габсбурга.

В Олександрівську, після виїзду січових стрільців, далі зріло невдоволення політикою П. Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Г. Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу.

Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 року семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг.

Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне козацтво, піддавшись агітації махновців, роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України Нестора Махна. Незабаром до Олександрівська повернулася радянська влада.

———

Читайте також:

23 червня 1917: Голос організованого українства

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

“Боронячи Україну від насильників”. Наші перші “кіборги”

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

 

Юрій Щур
кандидат історичних наук,
директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”

Видатні генерали української армії! Пам”ятаємо! Поважаємо!

Греков Олександр Петрович

Греков Олександр Петрович

ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДР ГРЕКОВ – ЗАСНОВНИК АРМІЙ УНР І ЗУНР, АВТОР “ЧОРТКІВСЬКОЇ ОФЕНЗИВИ”

Олександр Греков (народився 21 листопада 1875 року в с. Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, помер 2 грудня 1958 року у Відні) – герой, практично забутий в сучасній Україні (на згадку про нього названа лише одна з вулиць Львова), хоча саме він був тим талановитим воєначальником, чиї заслуги у громадянській війні приписали голові УНР – журналісту Симону Петлюрі, а його перемогу під Чортковом – керівництву ЗУНР.

  • Царський генерал, випускник Миколаївської військової академії Генерального штабу (1905), потім професор цього найелітнішого військового ВНЗ Росії (1912), начальник розвідки Петербурзького військового округу (1910), командир лейб-гвардії Єгерського полку (1917), кавалер 7 бойових орденів (включаючи офіцерського Георгія 4 ступеня), він без вагань став на бік української армії, був начальником Головного штабу у генерала Павла Скоропадського,”головнокомандуючим польовими арміями” і командувачем армією Директорії у Симона Петлюри;
  • після сварки з Петлюрою (через ревнощі революціонера до військових успіхів головнокомандувача і підозру в “контрреволюції”) Греков переїжджає до ЗУНР, де очолює Українську Галицьку армію (УГА) і 8 червня одержує головну перемогу ЗУНР над Польщею – розбиває польську армію під Чортоковом;
  • нова сварка, тепер з керівництвом ЗУНР, змушує генерала Грекова емігрувати у 1919 р., далі безробіття, співпраця з віденським відділенням “Української громади” і… викрадення у 1946 р. співробітниками МДБ австрійського громадянина і “українського націоналіста” 71-річного Грекова, засудженого радянським судом до 25 років таборів, які він відбував на будівництві БАМу в районі Тайшета і Братська. Потрапивши під амністію 1956 року, у віці 81 року він зміг домогтися повернення до Відня, де і помер 2 роки потому.

Справжній патріот України, полум’яний борець за її незалежність, жертовна людина, яка загинула, але не здалася, – хто, як не генерал Греков, гідний називатися справжнім героєм нашої Батьківщини?! Тим більше що серед сучасників Олександр Петрович сприймався як символ перемоги, він умів надихнути на подвиг, вселити впевненість і оптимізм. За словами офіцера УГА А. Ключенко, “вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії”.

Головні подвиги Олександра Грекова.

Створення армії УНР. У серпні 1917 року, в самий розпал революційної вакханалії в російській армії, Олександр Греков обіймав посаду начальника штабу 6-го армійського корпусу, де, до речі, було дуже багато українців як серед солдатів, так і серед офіцерського корпусу. Згодом генерал Л. Корнілов дозволив українізувати 6-й корпус, в чому А. Греков встиг активно взяти участь.

Вже в середині осені генерала відрядили на Південно-Східний фронт, куди він, втім, не доїхав, на деякий час затримавшись у Києві. Там Олександр Петрович зустрівся з генеральним секретарем Симоном Петлюрою, який всіляко умовляв заслуженого генерала-українця допомогти Центральній Раді у створенні національних збройних сил. Спочатку кадровий офіцер вагався: неприбуття за місцем призначення означало б дезертирство. Однак сама історія все вирішила за генерала Грекова – в Петрограді стався більшовицький переворот, який, по суті, остаточно зруйнував те, що ще при Тимчасовому уряді умовно можна було називати країною.

Олександр Греков прийняв пропозицію майбутнього Головного отамана і енергійно приступив до організації армії. Спочатку він був призначений на посаду командира 2-ї Сердюцької дивізії Центральної Ради, яку створював буквально “з миру по нитці” з різних підрозділів. У грудні 1917 року до її складу було включено Республіканський полк полковника П. Болбочана. Згодом генерал Греков намагався об’єднати під своїм командуванням полки ім. Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного. Ситуацію сильно ускладнювала війна УНР з більшовиками, що почалася в грудні 1917 р., і стрімке просування останніх до Києва. Небажання соціалістів з Центральної Ради приділяти належну увагу створенню української армії, їх наївність і прожектерство зрештою дорого обійшлися молодій республіці і всьому українському народові. Тоді організувати опір загрозі зі сходу так і не вийшло, і 2-га Сердюцкая дивізія генерала Грекова так і не змогла відзначитися в боях, розпавшись на окремі частини. Сам же Олександр Петрович змушений був перейти на нелегальне становище, пропрацювавши в підпіллі весь період більшовицької окупації і гетьманського режиму.

Коли в листопаді 1918 року українська Директорія підняла збройне повстання проти режиму Павла Скоропадського, генерал Греков взяв у ньому активну участь. Він був призначений командувачем військами УНР на півдні України (в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях). Під командуванням досвідченого офіцера тоді перебувало 10-12 тис. багнетів – три дивізії і так званий Катеринославський кіш, який за чисельністю також не поступався дивізії. З підлеглих йому сил Греков сформував найбільш боєздатну – 5-у Одеську дивізію (1 і 2 Одеський полки та Слобідський полк з Придністров’я). Успіхи на ниві організації армії справили враження на керівництво Директорії, і вже 1 січня 1919 року Олександра Грекова призначають військовим міністром в уряді УНР. Весь січень новий міністр був зайнятий на переговорах з французами в Одесі, бойовий генерал, який користувався повагою серед колишніх союзників по Антанті, всіляко переконував інтервентів підтримати УНР. Але, на жаль, безрезультатно. Французи категорично не погоджувалися співпрацювати з “соціалістами” С. Петлюрою і В. Винниченком.

У лютому в головнокомандуючого знайшлися важливіші справи: на Київ знову зі сходу наступала армія більшовиків, цього разу значно сильніша, ніж у 1918 році. І знову війська УНР переважно відступали, здаючи одну позицію за іншою. Однак Грекову вдалося зупинити втечу власних підлеглих, зосередивши сили в Житомирі та Бердичеві. Титанічними зусиллями керівника оборони лінія фронту була стабілізована і укріплена, армія УНР збереглася як боєздатна сила, а уряд Директорії зміг без ризику евакуюватися зі столиці.

Однак поки генерал Греков займався питаннями оборони, у верхах проти нього плелися серйозні інтриги. Не без участі більшовицької развідсіті була запущена дезінформація про те, що Наказний отаман хоче захопити владу в УНР, усунувши від керівництва членів соціал-демократичних партій, і встановити таким чином військову диктатуру. На бойового генерала почали жахливо тиснути, як завжди буває в таких випадках, потрібен був винуватець численних військово-політичних провалів останніх місяців. Не витримавши цькування, Олександр Петрович подав у відставку і поїхав до міста Станіслава, що на території ЗУНР.

Створення армії ЗУНР. У червні 1919 року українського генерала А. Грекова, який вже став знаменитим, призначають командувачем Української Галицької армією, яка самотужки вела нерівну боротьбу проти польських збройних сил. На той момент у Західноукраїнській Народній Республіці ситуація була близька до катастрофічної. Українці контролювали лише невелику частину на південному сході Галичини, в УГА не вистачало озброєння, боєприпасів, дуже кульгала дисципліна, гостро відчувалася нестача офіцерських кадрів. До всього цього 9 червня уряд – Державний секретаріат ЗУНР – склав свої повноваження, і Українська Національна Рада була змушена призначити диктатором ЗУНР Євгена Петрушевича.

Тоді ж, 9 червня, у 25-тисячної Української Галицької армії з’явився новий командир – генерал Греков. Не витрачаючи ані дня на розгойдування, новий командувач почав з місця в кар’єр. Вже напередодні його призначення Олександр Петрович разом з групою штабних офіцерів розробив план масштабного наступу на Чортків і Львів. 8 червня, коли Греков формально ще не вступив на посаду командувача, але фактично вже керував УГА, її частини захопили Чортків. Потім галичани звільнили від поляків Бучач, далі перемоги слідували одна за одною: 12.06. – Струсів, 14.06. – Підгайці, 15.06. – Тернопіль. 21 червня галицькі воїни після кровопролитних боїв вибили переважаючі сили супротивника з м. Бережани, а вже наступного дня вони, розвиваючи успіх, на плечах відступаючих поляків увійшли у Золочів, через день – в Рогатин і Бурштин. 24 червня УГА вийшла на підступи до Львова. Успіхи власної армії викликали величезний сплеск патріотизму серед місцевих українців. На мобілізаційні пункти УГА в ті дні звернулося близько 90 (!) тисяч галичан, але через брак зброї прийняти вийшло тільки 15 000 з них.

Взагалі тотальний брак всього (зброї, боєприпасів, пального, обмундирування, продовольства) робив наступ УГА практично утопією. Армія УНР також не могла надати їй гідну допомогу, оскільки сама потребувала підтримки, відчайдушно борючись у “трикутнику смерті”. Знаменита “Чортківська офензива”, по суті, була проведена на одних багнетах, тобто на героїзмі солдатів і таланті командувача.

За два тижні керівництва УГА генералу Грекову вдалося те, що не виходило у галичан ні до нього, ні після… Але диво не могло тривати вічно. Уже в липні 1919 поляки зуміли отямитися, стягнути всі резерви (у тому числі з Франції), отримати потужну підтримку від Антанти і вдарити на українців з новими силами. 5 липня політичне керівництво ЗУНР, боячись небувалої популярності Грекова у військах, зажадало його відставки. Олександр Петрович, як людина честі, знову змушений був підкоритися. Він виїхав разом з родиною до Чернівців, які на той момент вже були окуповані румунськими військами.

Біографія Олександра Грекова.

21 листопада 1875 Олександр Греков народився в с. Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Його батьком був дворянин Петро Гаврилович Греков. До 18 років юний Олександр жив у родовому маєтку, де отримав домашню освіту.

1895 – Греков вступає на юридичний факультет Московського університету.

1897 – стає юнкером Московського училища.

1899 – А. Греков у званні підпоручика закінчує військове училище і прямує у війська. Молодий офіцер був зарахований в 1-у Гвардійську дивізію, дислоковану в Санкт-Петербурзі. Це була найелітніша військова частина в імперії. У ній служили лише дворяни в багатьох поколіннях, які не мали навіть родичів з інших верств. Крім того, кожен офіцер, крім походження, повинен був мати достатньо коштів для гідного існування. Кандидатура кожного претендента на службу в гвардії обговорювалася індивідуально. Існував свій, особливий гвардійський кодекс поведінки, у разі порушення якого того, хто провинився, переводили в звичайну військову частину.

1902 – поручик А. Греков вступає до академії Генерального штабу.

1905 – після закінчення академії отримав призначення в Лейб-гвардії єгерський полк командиром роти.

1912 – А. Греков захистив дисертацію з історії військового мистецтва і почав викладати на кафедрі військової історії в академії Генерального штабу.

1914 рік – після початку Першої світової війни підполковник Греков був призначений начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, що формувалася в Петрограді.

1915 рік – начальник штабу в 1-й Гвардійській дивізії. У першому ж бою дивізії у р. Ломниця в Польщі російським бійцям вдалося захопити в полон 25 офіцерів, 2541 солдата противника, а також дві гармати і п’ять кулеметів. Греков був нагороджений орденом Святого Георгія 4 ступеня.

1 917 рік – уже генерал Греков став начальником штабу 6-го армійського корпусу.

Жовтень 1917 – січень 1918 року – А. Греков командує 2-ю Сердюцькою дивізією УНР.

Лютий-грудень 1918 – робота в підпіллі.

Грудень 1918 – лютий 1919 – генерал-хорунжий армії УНР, військовий міністр в уряді УНР, Наказний отаман армії УНР.

9 червня – 5 липня 1919 – командувач УГА.

1921 – у Відні Олександр Греков входить до складу організаторів Української Національної Ради. З 1921 по 1930 рр. колишній генерал і лейб-гвардієць займався селянським господарством під Віднем, особисто працював на землі. Проте це не врятувало його від розорення.

З 1930 по 1933 рр. – безробітний, тягне напівжебрацьке існування у Відні.

З 1933 року влаштовується працювати продавцем до книжкового складу-магазину.

1948 – колишнього генерала Грекова, вже австрійського громадянина, викрали з Відня агенти МГБ.

1948-1949 роки – політв’язня тримають у Лук’янівській в’язниці м. Києва. Постановою особливої ​​наради при МДБ СРСР 74-річний генерал був засуджений до 25 років виправних робіт. 6 липня його етапували в Озерний табір.

1953 – після смерті Й. Сталіна Греков почав писати листи з вимогою відпустити його на батьківщину, як австрійського громадянина. До боротьби за звільнення колишнього командувача УГА підключилося і посольство Австрії.

1956 – Олександр Грекова нарешті звільнили. Йому на той момент виповнилося (!) 80 років.

2 грудня 1958 – Олександр Петрович Греков помер у Відні.

Цікаві факти про Олександра Грекова.

  • Цікаве походження прізвища генерала. Згідно із сімейною легендою, їхній рід походить від грека Лагофетуса, який у 1472 році приїхав до Росії у складі делегації Софії Палеолог – нареченої московського царя Івана ІІІ. За часів Катерини ІІ нащадки Лагофетуса імператорським указом отримали дворянство і нове прізвище – Грекови. Один із предків Олександра Петровича, Іван Кирилович Греков, був героєм Вітчизняної війни 1812 року. Вийшовши у відставку в чині генерал-майора, він і купив маєток в селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, де згодом народився видатний український воєначальник.

  • Інтерес представляє і сама по собі історія викрадення Олександра Грекова з Відня агентами МДБ. Справа в тому, що його, як громадянина Австрії, не могли офіційно заарештувати ніякі спецслужби СРСР. Тим більше що Австрія так і не увійшла до соцтабору. Тому доводилося діяти більш “екзотичними” методами. Одного вечора, коли старий Греков повертався з роботи додому, біля нього пригальмував респектабельний автомобіль, і австрійський бюргер, який не викликав жодних підозр, ввічливо попросив підказати, як проїхати в аеропорт. Емігрант охоче допоміг гостю столиці, показавши напрямок. На знак подяки чемний “європеєць” запропонував трохи підвезти літню людину, тим більше що їм було по дорозі. Нічого не підозрюючи, Греков охоче сів в автомобіль, на якому його й викрали. Так МДБ провело одну зі своїх численних “шпигунських” операцій за кордоном.

Історична пам’ять про генерала Грекова.

Вічна світла добра пам”ять загиблим за віру та волю України бійцям ЗСУ!

Загиблі українські герої листопада: ФОТО, ІСТОРІЇ ЖИТТЯ

 

…Офіційно загиблих у листопаді внаслідок бойових дій воїнів України – наразі вісім. Однак імовірно, що додасться ще один. Дев’ятий. Який наразі вважається зниклим безвісти із 30 листопада.

Сепари “ЛНР” того дня заявляли нібито про аж п’ятьох загиблих українців, які пішли в наступ під Сокільниками (район селища Кримське на Луганщині) і підірвалися на мінному полі. Однак у прес-центрі ООС у коментарі “Новинарні” ці заяви назвали брехнею. На боці противника залишився один боєць 10-ї гірсько-штурмової бригади – у жодному разі не зрадник, але й не диверсант. Крім підриву на міні, там були й постріли, розповів представник ОКП ООС.

Окупанти оприлюднювали фото загиблого. Переговори про передачу (солдати  чи його тіла) тривають…

Тож наразі ми поминаємо вісьмох загиблих воїнів. Для яких ця осінь стала останньою.

Протягом місяця від бойових дій загинули три воїни 10-ї гірсько-штурмової бригади (два – в районі Кримського, один – біля Новотошківського), двоє – із 72 омбр (Зайцеве, Луганське), по одному – 14 омбр (Золоте), 169 НЦ (Луганське), 28 омбр (Красногорівка).

Із вісьмох полеглих життя чотирьох обірвалися на Луганщині, чотирьох – на Донеччині.

Шестеро загинули під час ворожих обстрілів (з них один – від рук снайпера), двоє підірвалися на мінах.

Щодо санітарних втрат, то за листопад місяць у ЗСУ було лише 35 поранених (для порівняння: у жовтні – 43, у вересні – 44).

Це один із шести “найменш кривавих” (за числом втрат) місяців АТО/ООС 2018 року. Але хлопців не повернути. Наймолодшому – Вані Воробею – було лише 19, найстарший – Юрій Іванович Олійник – кілька днів не дожив до 44-річчя.

Вони померли за нас – і зараз уже там, де праведники спочивають. Пом’янімо ж героїв.

1. Ігор Гончаренко

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко

Увечері 1 листопада старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко отримав смертельне поранення поблизу смт Зайцеве на Горлівському напрямку, в Донецькій області – внаслідок обстрілу опорного пункту з великокаліберного кулемета та стрілецької зброї.

Ігорю було 24. Він народився 5 березня 1994 року в селі Станишівка під Житомиром.

Закінчив Житомирське ПТУ №1 за фахом будівельника. Пройшов строкову службу у частині НГУ в Одесі.

Із весни 2016-го служив за контрактом у 20-му окремому батальйоні РЕБ (радіоелектронної боротьби) (в/ч А1262, Житомир).

Був відряджений в зону ООС до 72-ї механізованої бригади імені Чорних запорожців. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 омбр.

Ігора Гончаренка поховали  4 листопада у рідному селі в Житомирському районі.

Залишилися мати, вітчим та двоє братів.

2. Максим Пасичнюк

Солдат, старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14 ОМБр Максим Пасичнюк

4 листопада в районі міста Золоте на Луганщині від смертельного кульового поранення, завданого снайпером-бойовиком, загинув Максим Пасичнюк – волинянин із 14 омбр.

Максим народився 30 жовтня 1978 року аж на Камчатці, в місті Петропавловськ-Камчатський (РФ). Із 1989-го мешкав у селі Губин Локачинського району на Волині, із 1994 року — у Луцьку. Тоді ж закінчив Луцьке ПТУ №6 за фахом кіномеханіка.

На контракті в ЗСУ – із червня 2017-го. Після навчання й полігону, 23 жовтня 2017 року, був зарахований до складу 14-ї окремої механізованої бригади.

Звання – солдат, посада – старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14 омбр.

У день похорону Максима, 6 листопада, в Луцьку оголосили траур. Поховали воїна в селі Губин.

Залишилися мати і брат.

3. Іван Воробей

Іванові Воробею було лише 19. Він народився 3 липня 1999 року в селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Закінчив Дігтярівський навчально-виховний комплекс, після чого вступив до Шосткинського професійно-технічного училища на Сумщині, отримав фах токаря.

Після закінчення навчання Іван вирішив іти до армії та на початку серпня 2018 року був призваний на службу до ЗС України за контрактом Новгород-Сіверським РВК.

Солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109 огшб (в/ч А3892) 10-ї гірсько-штурмової бригади.

Прослужив лише три місяці…

Іван загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Кримське та Жолобок Новоайдарського району Луганської області від ворожої кулі.

“…О 21:15 окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів, що розташований впритул до Бахмутської траси. Командир роти, оцінивши тривалість та інтенсивність вогню, прийняв рішення на подавлення вогневих засобів противника. Першими в бій вступили розрахунки чергових вогневих засобів, по яких згодом окупанти відкрили вогонь з автоматичних та станкових гранатометів”, – розповів комбат Володимир Бабанін.

“За таких умов, мною було прийнято рішення на застосування вогневих засобів батальйону та з метою недопущення переходу противника до активних дій – висування на визначені мною рубежі резервів. Підрозділ, що вступив у бій, під прикриттям вогню був своєчасно посилений. За годину вогнева активність ворога була повністю подавлена”, – говорить про зіткнення майор Бабанін.

Просуваючись до бойових позицій, солдат Воробей зазнав смертельних поранень. Його бойовий побратим, солдат Євген Летюка, намагався надати допомогу, кинувся перетягати Воробея до окопу, але також отримав смертельне поранення.

Похований Іван 12 листопада в рідному селі.

Залишилися батьки, сестра та бабуся, яка виховувала хлопця.

Читайте також:
Володимир Бузовський із 72 омбр загинув на Світлодарці
унаслідок бойових дій, – ООС

4. Євген Летюка

Солдат 8-го гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр, механік-водій гірсько-штурмової роти Євген Летюка

20-річний солдат 10 огшбр Євген Летюка загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Жолобок і Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельного кульового поранення – голову пробило навиліт… Женя в цей надавав допомогу своєму пораненому побратимові, Івану Воробею.

Летюка загинув, воюючи майже вдома, на Луганщині.

Народився Євген 24 липня 1998 року в селищі міського типу Петропавлівка (тодішня назва – Петрівка) Станично-Луганського району.

Наприкінці липня 2016 року був призваний за контрактом Новоайдарським РВК. Служив спочатку командиром відділення 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади, згодом перейшов до 109-го батальйону “десятки”.

Летюка був солдатом, механіком-водієм 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109 огшб 10 огшбр.

Як написала в соцмережі місцева мешканка Світлана Свєтікова, “хороший хлопець… Додому приходив у відпустку – і то вікна пластикові вставить, то щось відремонтує по дому… Але колаборанти чи справжні зрадники України на воротах писали фарбою непристойні слова, при повній бездіяльності реформованої поліції… Це так, щоб ви розуміли, як живеться тут тим, хто є патріотом своєї країни”.

Поховали Євгена 11 листопада в рідній Петропавлівці. Залишився брат, із яким вони росли сиротами.

5. Юрій Олійник “Полтава”

Старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 ОМБр

10 листопада під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямку, поблизу смт Луганське на Донеччині, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу за 700 метрів від позицій українських захисників загинули двоє військовослужбовців. Серед них — старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 омбр, та Роман Селіхов із 169 НЦ.

Юрій Олійник, позивний “Полтава”, народився 15 листопада 1974 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Із 2006 року мешкав у Києві.

Походив із багатодітної родини, де було четверо синів. Батько помер рано…

Майбутній військовослужбовець закінчив Кобеляцьке ПТУ за фахом тракториста-машиніста. Працював у Києво-Святошинському дорожньо-експлуатаційному управлінні трактористом.

Прийшов до Збройних сил із третьою хвилею мобілізації. У 2014-2015 роках служив у 3-му взводі 2-ї роти 12-го батальйону тероборони, згодом – командиром відділення у 4-й роті 12 омпб. Отримав звання старшини.

Згодом підписав контракт.

Розлучений. Залишилося двоє дітей — син 1996 р. н. і донька 1998 р. н., та двоє братів, один з яких — також учасник АТО.

“Був досвідченим бійцем і дуже хорошою людиною. І взводний, і ротний командири характеризують Юру з найкращої сторони. Фанат полювання. Любив хазяйнувати, смачно готував”, – розповів про Полтаву колишній “замполіт” 12 бтро Володимир Кухар.

Похований Юрій у рідному селі Іванівка на Полтавщині.

6. Роман Селіхов “Гера”

Разом із старшиною Юрієм Олійником на Світлодарській дузі внаслідок підриву на фугасі 10 листопада загинув старший сержант Роман Селіхов, позивний “Гера”. Визначний військовий, розвідник, снайпер, інструктор – слава про нього розходилася далеко за межі частин, у яких він служив.

Народився Роман 8 серпня 1976 року в місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.

Виріс у родині військових. Дід – військовий льотчик, батько – ракетник (Павло Селіхов, полковник у відставці, був заступником командира 6-го армійського корпусу, у 2015-2017 роках – голова Новомосковської РДА).

Роман здобув вищу юридичну освіту, працював у сфері будівництва. Але армія його не оминула.

У 2015 році Роман був призваний до ЗС України за мобілізацією. Служив розвідником, командиром 2-го взводу розвідувальної роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади.

У “Фейсбуці” та на YouTube старший сержант представлений під позивним “Гера”.

Розвідник узяв його на честь імені діда чи прадіда, розповів “Новинарні” боєць із позивним “Чех”, який служив із Романом за мобілізацією у 81 оабр у 2015-2016 роках. Гера був наставником Чеха.

За його словами, “на гражданці”, до війни, головним захопленням дніпрянина булависокоточна стрільба. Чоловік багато стріляв у тирі й на полігоні, але полюванням не займався.

Почавши свою війну 2015 року з районів Попасної і Горлівки, Селіхов пройшов багато “гарячих точок” АТО – Водяне, Опитне, Зеніт, позиції “Шахта “Бутівка” і “Мурашник” – неподалік Авдіївки їхня група була на підсиленні у 93-ї бригади.

Одну з “пригод”, що трапилася з ними на фронті, Роман зняв на відео і виклав у YouTube: кінець осені 2015-го, розвідка навпроти сепарського Спартака, багнюка по коліно – і між Герою та Чехом прилітає і розривається 17-й ВОГ… Тоді всі лишилися живі-здорові.

На той час Селіхов виконував обов’язки заступника командира взводу. “Хоча підрозділ був настільки дружний, що посади і звання не мали особливого значення”, – каже Чех.

Після демобілізації, за словами побратима, Роман трохи служив у Дніпрі при військкоматі, після чого його запросили у 169-й навчальний центр “Десна”.

“Це був прекрасний командир. Найдобрішої душі людина, професіонал своєї справи. Усі, хто його знає, навряд чи згадають про Геру щось погане”, – розповідає снайпер Чех.

Інструктором снайперів Селіхов офіційно став після того, як закінчив в Україні канадсько-литовські снайперські курси.

За словами Чеха, в цьому році у Литві Роман посів третє місце на європейському чемпіонаті з військового снайпінгу в особистому заліку. І після цього поїхав на схід. Отримав б/р, бо мав великий бойовий досвід.

Їхню групу послали прочісувати місцевість неподалік селища Луганське, де українських військових взялися “кошмарити” снайпери і ДРГ противника

“Їхній вихід забезпечувався вогнем батальйону, що обороняється, та вогневими засобами бригади. Із групою прочісування був встановлений стійкий зв’язок.
В ході висування групою було виявлено дві міни-пастки, які окупанти встановили на розтяжку. Вони, імовірно, були призначені для прикриття позиції снайпера. Але, при подальшому просуванні, на віддалені близько 700 метрів від наших позицій противник привів у дію радіокерований фугас, внаслідок чого Юрій Олійник та Роман Селіхов загинули на місці, ще двоє бійців групи отримали поранення“, – розповів полковник Руслан Татусь, командир 72 омбр.

“Він був інструктором-снайпером, яких мало”, – говорить у коментарі “Новинарні” про Селіхова волонтер Серж Марко.

“Спочивай з миром, друже. Буду пам’ятати тебе як професіонала своєї справи, як добру та порядну людину, як взірець для наступних поколінь…” – своєю чергою написав про побратима Андрій Сарвіра “Санчес”, колишній розвідник 81-ї бригади, а зараз власник дніпровської “Піци Ветерано”.

Поховали Романа Селіхова 14 листопада на Краснопільському кладовищі Дніпра.

У нього залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Молодша нещодавно вступила у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Гера пишався, що донька вступила це самотужки, без будь-якої сторонньої допомоги.

Читайте також:
У зоні ООС помер військовий 56-ї бригади – брат відомого історика Забілого

7. Віталій Онофрейчук

Військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Віталій Онофрейчук

У ніч на 17 листопада, о 0:55, в районі селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у взводний опорний пункт загинувсержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, буковинець Віталій Онофрейчук.

Віталій Георгійович народився 22 квітня 1981 року в Чернівцях.

Армія стала його професією. У 2001-2002 роках чоловік брав участь у миротворчій місії у Косові, до 2006 року проходив службу в одному з підрозділів Збройних сил України.

Знову призваний за контрактом Глибоцьким РВК Чернівецької області наприкінці січня 2017 року.

Служив на посаді командира 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

Залишилися батьки.

Читайте також:
На Донбасі помер командир розвідників ЗСУ Віталій Кузнєцов

8. Сергій Гаркуша

Солдат, навідник кулеметного взводу 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Сергій Гаркуша

Сергій Гаркуша народився 11 вересня 1990 року в селі Валява Городищенського району на Черкащині.

Зростав без батька – той помер, коли Сергієві було вісім років.

Після закінчення школи працював будівельником у Києві, згодом — на цегельному заводі ПП “Агросвіт Валява” в рідному селі.

У вересні 2016 року пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Був солдатом, навідником кулеметного взводу 2-ї механізованої роти 1-го мехбатальйону 28 омбр.

“У цьому році контракт Сергія закінчився, але він продовжив його, хотів ще рік послужити разом зі своїм другом Олегом”, – розповіла журналістам сільська голова Валяви Людмила Лищенко.

За її словами, Сергій Гаркуша був хорошою людиною, привітним, завжди готовим прийти на допомогу.

Загинув Сергій 24 листопада о 19:45 під час бойового чергування на ВОПі в районі міста Красногорівка на Донеччині. Причиною смерті стало смертельне осколкове поранення в живіт від кумулятивного пострілу із СПГ-9.

“На Донецькому напрямку інтенсивність використання ворогом великокаліберних кулеметів, гранатометів та стрілецької зброї була досить високою. Зосереджений вогонь окупанти відкривали у районі Красногорівки. Об’єднані сили рішуче діяли на подавлення вогневих засобів противника. Під час бойових дій смертельного поранення зазнав один військовослужбовець Збройних сил України”, – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

Помер Сергій на руках у бойового побратима й однокласника, з яким разом пішов до війська.

Похований боєць у рідному селі Валява

Залишилися мати, вітчим, молодший брат і наречена. А також сестра по батькові  – Сергій її дуже любив та обов’язково відвідував, коли приїжджав у відпустку, а її донька стала Сергієві хрещеною.

 

Вічна пам’ять полеглим.

 

Звіт підготували: Христина Горобець, Дмитро Лиховій

Переваги єроінтеграції України-вітаємо журналістів – переможців конкурсу!

23 листопада у Києві нагородили переможців конкурсу журналістських матеріалів з євроінтеграційної тематики “Угода про асоціацію: шлях змін”.

Почесні дипломи і подарунки отримали шестеро переможців у п’яти номінаціях: “Аналітичний матеріал”, “Суб’єктивний погляд”, “Репортаж”, “Студентський матеріал” та “Історія успіху”.

Роботи фіналістів наочно демонструють переваги європейської інтеграції України на конкретних прикладах.

“Не тільки від урядовців, не тільки від парламентарів і не тільки від громадських активістів залежить, наскільки успішно ми захистимо наш європейський вибір. Безумовно, це дуже сильно залежить і від роботи наших медіа та від того, наскільки правдиво й об’єктивно вони передаватимуть інформацію”, – заявила під час церемонії нагородження Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе.

У номінації “Аналітичний матеріал” журі визначило одразу двох переможців:

Земельний цинізм: про мораторій, тіньовий ринок і перспективи Полтавщини” – публікація про напівлегальний обіг землі у Полтавській області, методи його функціонування і вартість “забороненого товару”. Авторка матеріалу – редакторка проекту “Україна і ЄС: з кордонами і без”, інтернет-видання “Полтава” Анна Довгошей з’ясувала, як під виглядом оренди чорноземів в Україні фактично функціонує їхній тіньовий ринок. Журналістка також розповіла, чому подібних проблем не виникає у Європейському Союзі, на прикладі Німеччини.

 

“Писати про реформи не просто. Не просто, тому що реформи – це зміни, а зміни – це вихід із зони комфорту, для якого потрібні зусилля. Це не завжди подобається людям. Ми часто не одразу звикаємо до нових речей, а тому маємо розповідати, як вони змінюють життя людей, і робити це простими словами”, – вважає керівниця комунікаційного напрямку проекту “Association4U” Людмила Косар.

Своєю чергою, “Чи зможе дихати Бурштин?” – матеріал про загрозливу екологічну ситуацію у місті Бурштин на Прикарпатті. Жителі населеного пункту та околиць страждають через шкідливі викиди Бурштинської ТЕС, яка вже п’ятий рік поспіль потрапляє до трійки найбільших підприємств-забруднювачів повітря в Україні. Авторка публікації – журналістка агенції новин “КУРС” Наталія Кушніренко з’ясувала, чому завдяки виконанню Україною зобов’язань відповідно до директив ЄС про скорочення викидів бурштинці зможуть забути про сірий сніг та проблеми зі здоров’ям.

“Коли ми переглядали всі роботи у номінації, цей матеріал викликав захоплення. Він структурований, критичний, є фактаж і приклади. Та найважливіше, що тут не відчувається особисте ставлення автора. Натомість бачимо справжній якісний аналіз. До того ж, екологія – це сфера, у якій ми маємо багато чого змінити. Процес дуже дорогий і не надто швидкий, тому потрібна допомога журналістів”, – заявила виконавча директорка Українського центру європейської політики Любов Акуленко.

Найкращий матеріал у номінації “Репортаж” – “Як слов’янські керамісти намагаються вийти на європейський ринок” – про те, як російська збройна агресія у 2014 році  змусила багатьох кераміків із Слов’янська розпочати переорієнтацію збуту. Підприємці з’ясували, що «аеродромом» для їхніх товарів можуть стати ринки ЄС, переваги якого помітні неозброєним оком. Автор, журналіст місцевої газети “Вісті”, засновник інтернет-видання “Карачун” Григорій Кульбака на конкретному прикладі розповів, як українські виробники можуть стати рівноправними постачальниками на європейських ринках. Крім того, це матеріал і про додаткові можливості безмитного експорту продукції в Європу, які дає Угода про асоціацію та вступ в силу Глибокої і всеосяжної Зони вільної торгівлі.

“Йдеться про те, як представники малого бізнесу можуть вийти на європейський ринок, як вони не лише здобувають успіх, а й долають певні складнощі. Ці підприємці не з тих регіонів, які зазвичай називають євроінтеграційними, вони територіально віддалені від західного кордону. Але це не менш важливо”, – заявив редактор сайту “Європейська правда”, член журі Сергій Сидоренко.

У номінації “Суб’єктивний погляд” перемогла телевізійна робота “Євроцензор. Європейські цінності та права”. Авторка програми, яка виходить на ТРК “ВіККА” (Черкаси) Юлія Кропива досліджувала, як черкащани трактують поняття “європейські цінності” та дізнавалася про особливості реалізації гендерної політики у Черкаській міській раді. Ведучий програми особисто випробував доступність міських тротуарів і транспорту для людей з особливими потребами, пересівши на візок, та навіть наважився на сміливий експеримент: спробував дізнатися дорогу до аеропорту в образі епатажного англомовного іноземця. “Толерантність не прописана в Угоді про асоціацію, але важлива для розуміння і сприйняття європейських цінностей”, – наголошують автори роботи-переможця.

“Ця телевізійна робота – такий собі соціальний експеримент. Подібні журналістські матеріали дуже важливі для розуміння того, куди ми рухаємося у напрямку інтеграції”, – заявив прес-аташе Представництва Європейського Союзу в Україні, член журі Давід Стулік.

А от найкращий “Студенський матеріал” із назвою “Дивіться на кожен товар як на сміття” – киянка 5-й рік сортує відходи” – про те, чому відсортовані відходи вже не сміття, а вторинний ресурс. Студент четвертого курсу спеціальності “Журналістика” Національного університету “Острозька академія” Назарій Мазилюк розповів про те, як звичні бляшанки, етикетки і пластик можуть знову послужити людям після використання, замість того, щоб розкладатися десятиліттями на переповнених полігонах. Героїня матеріалу, PR-менеджерка освітньої платформи для вчителів Олена Харченко пояснила, для чого стискати пластикові пляшки перед тим, як відправити їх до смітника, чому таку тару не слід викидати в один контейнер з пакетами від молока і головне – куди можна здавати відсортовані відходи.

“Я помітив, що багато робіт не пов’язані лише з Угодою про асоціацію. Всі знають, що роздільне збирання сміття – це норма у Канаді, Австралії, Японії та інших країнах. Отже, це ознака цивілізаційно розвиненої держави. Дуже добре, що в Україні піднімають цю тему не тільки з огляду на Угоду про асоціацію. Це свідчить про те, що країна розвивається”, – додав Давід Стулік.

І наостанок, найкраща “Історія успіху” “Хотілося якісного молока – заснували ферму” – це розповідь про підприємство з виробництва молока «Пані Юпітер», яке заснувало подружжя з Харківщини. “Почалося все з того, що хотілося купити якісне молоко для маленьких дітей. На практиці виявилося, що відшукати безпечний продукт не так просто. Було прийнято рішення піти на авантюру – самим стати виробниками та виготовляти продукт, який не страшно було б вживати” – розповіла героїня матеріалу Наталія Коваль. Зі свого боку, автор статті,  журналіст, а в минулому – редактор видання “Слобідський край” Роман Шупенко роз’яснив тонкощі ведення молочного бізнесу та роль європейських стандартів у цій справі.

“Ми реалізуємо потужну інформаційну кампанію, яку ініціював наш офіс: “Євроінтеграція: сила можливостей”. В ній ми концентруємося саме на історіях успіху тих українців, які вже сьогодні користуються перевагами євроінтеграції і розуміють, чому стандарти ЄС такі важливі для їхнього життя і побуту, а також про можливості їх реалізації. Це, напевно, та історія успіху, яка чекає на Україну. Всупереч спротиву, через потребу жити впевнено, вільно і краще, ми маємо можливість змінювати країну і себе”, – зауважила Іванна Климпуш-Цинцадзе.

У номінації «Інтерв’ю» переможця визначити не вдалося. Натомість Анна Мурликіна, Мар’яна Метельська та Юлія Шматченко отримали заохочувальні призи поза номінаціями конкурсу.

Загалом до участі в конкурсі надійшло 190 журналістських матеріалів. Найкращі роботи обирало журі, до складу якого увійшли виконавча директорка Українського центру європейської політики Любов Акуленко, голова правління “UA: Суспільне мовлення” Зураб Аласанія, головний редактор радіо “НВ” Валерій Калниш, оглядач відділу міжнародної політики газети “Дзеркало тижня” Володимир Кравченко, генеральний директор ІА “Інтерфакс-Україна” Олександр Мартиненко, викладач школи журналістки Українського католицького університету Юрій Опока, редактор сайту “Європейська правда” Сергій Сидоренко, редакторка та ведуча програми “Факти тижня” на ICTV Оксана Соколова та прес-аташе Представництва ЄС в Україні Давид Стулік.

Конкурс журналістських матеріалів з євроінтеграційної тематики “Угода про асоціацію: шлях змін” тривав з 1 лютого до 30 вересня 2018 року. Його організував проект ЄС Assosiation4U під патронатом Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.

ЄС проти російської дезінформації та пропаганди

ЄС підготував «план дій проти дезінформації»


Віце-президент Єврокомісії Андрус Ансіп
Віце-президент Єврокомісії Андрус Ансіп

Європейська зовнішньополітична служба та Єврокомісія на тлі наближення євровиборів збільшать фінансування свого дезінформаційного підрозділу до 5 мільйонів євро в 2019 році. Про це у Брюсселі повідомив віце-президент Єврокомісії Андрус Ансіп.

«Це допоможе використовувати нові засоби і технології для боротьби з дезінформацією», – каже віце-президент Єврокомісії, зауважуючи, що це незначна сума, якщо порівнювати з Росією, яка витрачає на медіа, що поширюють дезінформацію, 1,1 мільярда євро щороку.

«Наша мета не полягає у створенні чогось подібного до того, що вже є в Росії – машини пропаганди в ЄС. Ми хочемо визначати, звідки йде дезінформація та зупиняти її, оприлюднюючи факти. Для цього ми маємо краще обмінюватися інформацією між підрозділами, які вже це роблять в кожній із країн ЄС. Але якби це залежало тільки від мене, то я б виділив не 5, а 50 мільйонів», – заявив представник виконавчого органу ЄС.

Як пояснюють у Єврокомісії, «філософія роботи, націленої на боротьбу з дезінформацією, – у спільних, об’єднаних зусиллях. Кожна з держав-членів має інвестувати в цю справу – грошима, персоналом чи розумними технологіями. Тому порівняння бюджетів ЄС та Росії на дезінформаційну компанію – некоректне, бо вводить в оману».

Порівняно із 1,9 мільйона євро, виділених у 2018 році, це все ж значно суттєвіший бюджет для протидії російській пропаганді та дезінформаційній кампанії, повідомляє брюссельський кореспондент Радіо Свобода.

Віце-президент Єврокомісії також повідомив, що планується істотно збільшити кількість персоналу, зокрема, підрозділу East StratCom, який займається моніторингом та спростуванням російської пропаганди. З-поміж інших численних пунктів нового «плану дій проти дезінформації», окремо виділяється запуск «Системи швидкого попередження», що працюватиме на всій території ЄС. Ця система буде «швидко реагувати на фейки правдивими фактами», – заявив Андрус Ансіп.

«Вона протидіятиме дезінформації твердими фактами, допоможе обмінам та оцінкам даних розвідки. Надаватимуться кращі та численніші аналізи загроз», – пояснив віце-президент Єврокомісії, додаючи, що «дезінформація є частиною воєнної доктрини Росії та її стратегії з розділення й послаблення Заходу».

Представництва ЄС у сусідніх країнах, у першу чергу, з-поміж держав колишнього Радянського Союзу, отримають необхідні інструменти для аналізу даних і також будуть значно посилені.

Це лише частина всеосяжного «плану дій», спрямованого на боротьбу із дезінформацією, перед наступними європейськими виборами, який 5 грудня представила Комісія ЄС.

FACEBOOK

International Conference on Security Issues in Vilnius

IMG_0142      

Ukrainian Cossacks, scientists and political scientists took part in the 5th International Conference on Security Issues in the capital of Lithuania – Vilnius.
For many decades, the democratically developed countries of the world, the United Nations, the European Union, the North Atlantic Alliance have been pursuing a coherent, consistent policy of peace and sustainable development.

Escalation’s lack of tension, nuclear apocalypse, the deployment and implementation of shameful plans by terrorist organizations, authoritarian and dictatorial systems against the confinement of foreign territories, mass murder of people, the localization of armed conflicts, the resolution of disputed issues through peace talks remain one of the main directions of global action, European Institutions.

Two world wars that claimed the lives of ten millions of people, and hostilities unfolded on an unprecedentedly huge territory, with hundreds of millions of refugees, wounded, mutilated physically and morally innocent women, children, citizens of dozens’ countries, never have to repeat.

IMG_0121      IMG_0123

It is the respect for democratic rights and freedoms, the desire to live in a world where human values prevail, the national’s will, the right of speech’s freedom and conscience are the driving forces for the implementation of plans for the preservation of peace and stability in Europe. Therefore, in the context of such a paradigm of consistent action in various capitals of the world, scientific and socio-political measures are being undertaken to combine efforts for confronting manifestations of aggression, either by the endeavor of armed forces, the occupation of another’s territory, or intimidation of solving international issues.

IMG_0129       IMG_0151

Today, as never before, in Europe, again “was burned with war.” The irresponsible, aggressive actions of Moscow significantly aggravated the military-political situation. Illegal annexation of the Crimea, part of a sovereign state of Ukraine, a hybrid war on the east and Donbass, the resuscitation of the cryptic shameful ideas of imperial domination, the subordination of Ukrainians and many publics, the expansion of military presence in the world, the proliferation of rocket technology, the conduct of exercises with many hundreds of thousands of troops, assistance to dictatorial systems became the main themes of the 5th International conference, where, at the invitation of the leadership of the Lithuanian Riflemen’s Union, representatives were Ukrainian Cossack organizations – the Zaporozhian Cossack Patriotic Movement of Resistance – the Great Council of Hetmans of the Zaporozhian Cossacks, the International Union of Cossacks Zaporizhzhya Sich, the Zaporizhzhya Regional Center for the Promotion of Euro-Atlantic Integration, and the Movement for the Promotion of Territorial Defense of Ukraine SS (Svyatoslav Stetsenko) brings together sworn brothers from many regions of our country, public analytical research centers.

One of the important topics of the discussion was the question of the relevance of preparation for the defense of the country with the participation of citizens, public patriotic formations, such as the powerful organization of Lithuania – the Riflemen’s Union.

For us, the experience of our great-fought sister is important for many reasons, including serious support from the state, the unification of all organizations with a unified leadership and work plan, which is very important from a military-political point of view during combat operations. And joint exercises with the Ministry of Defense, army units, educational, military training, and national patriotic education give serious consideration to a successful struggle with the occupants. It should be emphasized that it is the “forest brothers”, as at one time our rebels conducted a long-lasting struggle against the invaders of Lithuania during the Second World War, and the foundation itself was founded almost one hundred years ago.

It is very pleasant that at the beginning of the international conference, the audience had the honor of listening to the video of the conversation with the greetings of the President of Lithuania, Dalia Grybauskaitė, who emphasized the importance of the event. So, the importance of attracting young people, all those who wish to study methods and methods of protecting their native country, strengthening work in relation to unfriendly and dangerous the actions of Russian politicians, achievements and issues were discussed by the head of the Riflemen’s Union, general, highly regarded Mr Gintaras Koryzna.

cache     IMG_0243

The well-known and respected General Egon Ramms from Germany, who served for many years in NATO, spoke with strong analytical conclusions and a high profile speech.

IMG_0157      IMG_0162      IMG_0163

With the knowledge of the intricacies and causes of the escalation of military conflicts in Europe, Africa, the Middle East, with the skillful use of maps, the spread of appetites and the presence of Russian troops, the possible directions of their actions for the deployment of their bases thousands of kilometers from their territory showed with skillful use of maps. Increased military exercises using heavy equipment, fighter jets, bombers, rocket launchers, hundreds of tanks and armored personnel carriers near the borders of independent countries of Europe, NATO members, and the development of so-called defense against a possible attack from the west, the demonstration of cartoons and rhetoric against short-sighted threats and irresponsible Moscow businessmen from politics put new tasks not only to the armies, to the Alliance, but also to the public of the countries of the free world, first of all in Europe. Only defense capacity building, timely preparation, and citizen support for government policies will be a guarantee of success in case of aggravation of the situation.

IMG_0167     IMG_0178

Also, our compatriot, expert in defense analysis Lyubov Tsybulskaya presented concrete reports on the concrete examples of the danger from Moscow’s aggressive policy towards Ukraine, the further escalation of the conflict, the non-fulfillment of the Minsk agreements, the occupation of the Crimea as a method of pressure and intimidation of the international community, subjugating a deep analysis of the opponent’s action against the expansion of the information war against Ukraine,

IMG_0224      IMG_0230      IMG_0215
dissemination of false, dirty and biased information about events in the east of the country, on the Donbass, in the Crimean peninsula occupied by Moscow. The need to combat such methods was also the leit-motif of her speech. Specific examples, good knowledge of the aspects of the hybrid war, the characteristics of the forms and methods of agents of the influence of anti-Ukrainian forces made the report one of the best.

Chister Mikhelsson is the Ambassador of Finland in Lithuania, who reminded those present of the terrible times of the Winter War of 1939-1940, when several hundred thousand Red Army forces ordered by the dictator, head of Stanlin’s totalitarian regime, on the basis of a lawless plot (the so-called Molotov Pact -Ribbentropp), concerning the division of spheres of influence (occupation) tried to arrange a Fake revolution in Finland, bombed, pressed with tanks, “throwing” shells of the brave few, but highly professional defenders who, together with the Finnish army, did not create territory of another so-called “communism”. He drew attention to the analogy in Russian politics, gave an example of his relatives, who also learn to defend their native land.

Deputy Minister of Defense of the Republic of Lithuania Mr Giedrimas Jeglinskas, the chairman of the Constitutional Court of Lithuania, Professor Dr. Dainius Zalimas gave interesting speech, who devoted a lot of time to questions of morality, legal regulation of citizen relations and service in the army, drew attention to the fact that the protection of the state honor, law and sacred duty of man, many speakers heard the correct idea about the possibility of defending their native land without weapons in other forms, an important, in my opinion, was the idea of ​​education and protection “in the brains” as well allegory, revealing the meaning of – love for their land, honor, conscience, belief in the rightness of their actions on the basis of knowledge of historical truth and the realities of the world.

IMG_0245      IMG_0252

Taking into account the holding of the third historic International Congress of the Cossacks in Zaporizhzhia, the active participation of the Lithuanian delegation, I also had the honor to speak at the conference and tell about our struggle for faith and freedom of Ukraine, the Revolution of Virtue, Operation Dozor, Interception, Kozatsky volunteer “, organization of movement of information resistance to aggressors and occupiers, measures of defensive character and ideological work, national patriotic education. I was stressed that the heroes-volunteers went to the front to defend their native land with weapons, the units and units of the Armed Forces of Ukraine, the National Guard, and the special forces of the SBU were quickly completed. Thanks to the timely actions of patriotically minded citizens, decent government officials, intellectuals, clergy of the UOC-KP, young people were thwarted by repeated attempts by bandits and titushki to seize power in Zaporizhzhya, Dnipropetrovsk and other oblasts in order to carry out shameful plans for the formation of so-called fake “ZNR”, “DNR “, the further occupation of the territory of our country and the declaration of a shameful mythical uncontrolled gray zone” Novorossiia “. I also thanked all our artists, writers, scholars, historians, journalists who spoke, wrote the truth about the unlawful aggressive actions of the enemy, as during the years of the Ukrainian Revolution, they called for the fight against terrorists, speaking brightly and talented about the battles and feats of the Zaporozhian Army, the Cossacks Sichovyky UNR, Ukrainian state, Insurgent movement, fighters and commanders of the present time. Unlike NATO members, we are in a difficult position regarding our right to faith. The Moscow church is also actively opposed to the creation of a single Local Autocephalous Orthodox Church in our country, using dishonest dirty ways to slow down the process, to insult the feelings of Ukrainian believers, with the help of the assassin and various invaders, oppresses and intimidates people and the Ecumenical Patriarch Bartholomew.

The adventurous advocacy through satellite TV and other means in which the Moscow “kermanichi” invests millions of dollars in conjunction with selling politicians and disguised “Yunukovtsi” in the power structures on the ground, public organizations are trying to prevent the state from moving to a normal well-off life.

In the West, thanks to huge bribes for radical politicians and their parties, Moscow tries to test new technologies for influencing citizens and their right to choose. Therefore, joint cooperation, assistance in the fight against invaders and terrorists from friendly democratic European countries is very important for us, and our experience of countering gangsters will also help to find out to colleagues the weak and strong sides of the invaders who are not so far from the West.

It is good that Volodymyr Yatsenko, Ambassador of Ukraine in Lithuania, actively participated in the conference with his colleagues, who warmly congratulated our delegation and supported the abstracts of speeches.

According to our decision to the colleagues of Vytautas Zymancius, the Versions of the Order of Dmitry Vyshnevetsky were presented, my author’s work – the book “Vognyani Rosy” about the latest military-political history of the Zaporozhian Cossacks and the first historic issue of the national publication of the almanac “Ukrainian Patriotic Cossacks.”

With interest and respect, the magazines about the activities of the Union of Sagittarius titled “Trimitas”, which was the subject of our third Congress of the Cossacks, were presented to us. I want to emphasize with particular respect the participants and organizers of the international conference are putting on the veterans of the liberation movement and the participants of the struggle for the independence of the Republic of Lithuania.

Many elderly people were invited to the conference, including those who had experienced persecution by the NKVD and the Bolsheviky during the occupation and the post-war period when thousands and thousands of patriots, soldiers, intellectuals, scholars were executed and sent to Siberia where inhuman conditions were in the terrible GDC (the General Directorate of the camps), in the hall, by the forces of local historians and ethnographers, a huge photo exhibition about the century of Lithuanian Independence, peaceful life, the seizure of the republic by the Moscow horde, emigration, youth scouts’ organizations, the struggle of the underground and the Riflemen’s activity, were interesting for the audience to speak with living witnesses and participants in the stormy events of the confrontation with the Soviet aggression. Invited were also military and youth from educational institutions with an intensive study of military affairs.

I sincerely thank all the speakers and organizers of this important issue, including how many experts have emphasized in support of Ukraine’s struggle for freedom and Independence of a recognized, necessary and venerable event!

Sincerely,

 

Head of the Atamans’ Great Council of the Zaporozhian Cossacks,

Candidate of Science in State Administration,

Military historian, 

author of the book Dmitry Sukhinin (Gora)

Росія нарощує воєнну присутність в прикордонних областях

Виктор Муженко

Генерал Муженко считает, что Россия наращивает военное присутствие в приграничных областях

Россия наращивает свое военное присутствие у границы с Украиной с августа и сейчас военная угроза с ее стороны является самой высокой с 2014 года, года, когда Москва аннексировала Крым.

Об этом сообщил агентству Reuters начальник Генерального штаба вооруженных сил Украины генерал Виктор Муженко.

Муженко сослался на серию спутниковых снимков, которые, по его словам, показывают присутствие российских танков T-62M в 18 километрах от украинской границы.

Их количество увеличилось больше чем в два раза – с 93 до 250 – за две недели с середины сентября до 1 октября.

Муженко видит в этом свидетельство согласованного наращивания российского военного присутствия перед 25 сентября, когда Россия обстреляла и захватила три украинских корабля в Керченском проливе.

В Киеве опасаются, что эти события могут быть предвестником полномасштабного вторжения.

По словам Муженко, концентрация российских войск достигла «самого высокого уровня» с 2014 года, когда Москва аннексировала Крым и развернула свои силы на востоке Украины.

«Перед нами агрессор, для которого нет правовых, моральных или каких-либо других ограничений, – сказал он. – Очень трудно предсказать, когда ему придет в голову начать активные боевые действия против Украины».

Муженко сообщил, что в ответ Украина направила в регион дополнительные сухопутные и воздушные силы и стала активнее проводить военные учения, но не стал вдаваться в детали.

Засудження російського піратства!

Росія, захопивши моряків України, потрапила у правову пастку (огляд преси)


Акція біля посольства Росії в Польщі проти російської збройної агресії щодо України. Варшава, 26 листопада 2018 року
Акція біля посольства Росії в Польщі проти російської збройної агресії щодо України. Варшава, 26 листопада 2018

Жодних міжнародно-правових підстав для кримінального переслідування українських військових моряків російська сторона не має, наголошує дописувач «Дзеркала тижня». За міжнародним правом, якщо в російської сторони є претензії у зв’язку з діями моряків, такі претензії мають реалізовуватися шляхом пред’явлення їх безпосередньо Українській державі з використанням передбачених міжнародно-правових та дипломатичних механізмів. Але аж ніяк не шляхом організації індивідуального кримінального переслідування українських військовослужбовців, які, згідно з міжнародним правом, наділені імунітетом від такого переслідування. У разі незабезпечення російською стороною українським військовослужбовцям імунітету від кримінального переслідування та відмови від негайного звільнення їх, настане міжнародно-правова відповідальність Росії, а Україна – за дотримання необхідної процедури – матиме міжнародно-правові підстави для застосування пропорційних контрзаходів проти Росії, зокрема шляхом обмеження імунітету, яким користується російська державна власність на території України. Більше того, відмова російської сторони від забезпечення імунітету від кримінального переслідування українських військовослужбовців може мати глобальніші негативні наслідки для Росії: вона втратить право вимагати забезпечення аналогічного імунітету вже для своїх військовослужбовців при вчиненні ними дій за межами Росії. Заголовок статті – «Визволення українських військових моряків: окремі міжнародно-правові аспекти».

Дописувач «Українського тижня» журналіст Денис Казанський розповідає, як склалася доля донбаських і луганських учасників Євромайдану та «антимайдану». Він стверджує, що акції «антимайдану» за своєю суттю були штучними, на них за наказом згори приходили переважно тітушки, які влаштовували провокації і навмисно йшли на відкритий конфлікт із опонентами. Журналіст вважає, що після утворення угрупувань «ЛНР»-«ДНР» їхніх лідерів спіткала приблизно така сама доля, що й інших учасників проросійських рухів першої хвилі у Луганську та Донецьку. Вони були досить швидко витіснені з «влади», а їхня діяльність потрапила під заборону. Докладніше йдеться в публікації «Герої та антигерої».

«Український тиждень» розповідає, як введення воєнного стану вплине на політичну діяльність партій, чому його бояться та як ним спекулюють. Видання стверджує, що аргументи супротивників воєнного стану, борців за «свободи й права людини» – махровий популізм, який не має нічого спільного з позицією державника. Це щось із серії «розпустити армію», що зробив століття тому Володимир Винниченко з компанією, бо «російські соціалісти та комуністи, мовляв, нам брати й ми не хочемо з ними воювати». Чим це закінчилося, відомо, зазначає видання. Якби в Україні був введений повноцінний воєнний стан, і не на місяць і не на всяк випадок, певні незручності країні справді довелося б пережити. Але війна не передбачає комфорту та вседозволеності. Перемогти ворога можливо лише, якщо обмежити непотрібні витрати та зусилля, спрямувавши їх на перемогу. Дозволити проведення мітингів, страйків чи референдумів у країні, що воює, – шлях до поразки. На жаль, як пише тижневик, головним відкриттям, яке спровокували події з українськими моряками, стало усвідомлення, що багато українців взагалі не хочуть розуміти, що поруч триває війна, гинуть люди. Країна гуляє в барах, дивиться шоу, голосує за зірок-танцюристів, вимагає дешевих автівок, перекриває траси, дискутує, френдить, відфренджує, але не хоче знати одного: то лише прикра випадковість, що на голови не падають бомби. І це, власне, пояснює, чому такі тонкощі політики рідко беруть до уваги. Адже так званий політбомонд – це лише концентрована проекція суспільства, викинута на вершину. Стаття називається «Страхи та інтереси».

Одним з ефективних інструментів Кремля у веденні війни нового покоління проти України є використання політичного впливу в міжнародних установах чи бізнесах. У такий спосіб Росія намагається лобіювати власні інтереси, ефективно створюючи прикриття для своїх воєнних злочинів. Як пише «Український тиждень», нині Москва доволі успішно експлуатує головні вразливості цивілізованого світу: свободу висловлення думок і необхідність пошуку демократичного консенсусу. Робить вона це руками або куплених політиків, або «корисних дурнів», яких використовує втемну. Чи буде західний світ готовий частково відступити від своїх цінностей заради збереження міжнародного ладу й справедливості – питання відкрите. Зараз брак адекватної реакції працює на агресора, ще більше розв’язуючи йому руки, як у випадку останнього конфлікту в Азовському морі. Більше про російський слід у міжнародних політичних організаціях йдеться в статті «Уся імперська рать».

Тижневик «Новое время» аналізує, які ризики є в ухваленому нещодавно держбюджеті країни на 2019 рік і що в цьому документі позитивного. У статті «На що жити будемо» експерти видання зазначають, що головний фінансовий документ держави консервативний і реалістичний. В ньому немає економічної бравади і відверто нездійсненних показників. Зростання доходів і витрат склало 12% у порівнянні з показниками 2018-го. Також Бюджет-2019 передбачає зростання витрат на медицину, освіту і будівництво доріг. Має запрацювати Нацслужба здоров’я, яка займається реформою первинного рівня медичних послуг. Серед негативів – те, що це буде бюджет виживання і проїдання. Найбільша стаття витрат держбюджету – виплата та обслуговування держборгу. На ці цілі уряд передбачив третину усієї видаткової частини. Він повинен буде як розрахуватися за старими боргами, так і залучити нові, щоб профінансувати дефіцит. Успішне залучення грошей на зовнішньому ринку залежить головним чином від продуктивної співпраці з МВФ, зазначає тижневик.

А в публікації «Велика жнива» тижневик «Новое время»стверджує, що на українське сільське господарство пролилися відразу два золотих дощі: рекордний за всю історію країни урожай зернових і стійкі ціни на них. Все це дозволить аграріям заробити на експорті майже $ 8 мільярдів. Однак, як жартують українські економісти, є дві біди: занадто маленький урожай і занадто великий. Тому що поганий урожай загрожує низькими заробітками, що не дають можливості окупити вкладення, а при хорошому сировина сильно дешевшає, що також знижує заробітки. В цьому ж році урожай став рекордом за всю історію незалежності і перетворився на перемогу.

Голова правління «Ощадбанку» Андрій Пишний у «Дзеркалі тижня» розповідає, як банку вдалося перемогти Росію в міжнародному арбітражі, здобувши рішення про виплату 1,3 мільярда доларів США компенсації за втрачені внаслідок окупації Криму активи плюс майже 100 тисяч доларів відсотків за кожен прострочений Росією день щодо виплат присудженої компенсації. Росія не готова віддавати присуджені міжнародним арбітражем компенсації. Тому Україна шукатиме майно Росії чи держкомпаній країни-агресора в інших державах, накладати на них арешт і реалізовувати. Ще один шлях – це механізм заміни кредитора у відносинах Росією з іноземними контрагентами, де Росія виступає кредитором. Так, це розтягнеться на роки. Але головне – країну-агресора можна і треба перемагати, переконаний фінансист.

NAPA, Calif. (AP) Marshawn Lynch isn't shedding anymore light on his decision to sit during the national anthem before the Oakland Raiders' first exhibition game.Lynch declined to comment on why he chose to sit down Saturday night while the rest of his teammates stood during the anthem before a game in Arizona against the Cardinals.That left his teammates to answer for him on Tuesday after the team returned for its first practice since that game."I'm proud of him," tight end Jared Cook said. "I think it's awesome. Everybody has points of discussion after what Charles Woodson Jerseys happened in Charlottesville just the night before. I think it's important for men in our position to step up and speak on unnecessary situations we find ourselves in as minorities in this country. That's why I'm proud of him."Cook said he hadn't talked to Lynch about his stance and didn't know what specifically he was protesting. Other players who have declined to stand for the anthem have been much more open about their reasons, starting with former San Francisco quarterback Colin Kaepernick, whose protest last year over police brutality and racial oppression made it a major issue in the NFL."We didn't talk to Latavius Murray Jerseys him," Cook said. "I don't know his intentions. I don't know what he wanted to do by it. But I know that guys like Colin Kaepernick have become my favorite football players for doing it."Kaepernick is not on a team this season but the issue remains with Seattle Seahawks defensive lineman Michael Bennett and Lynch both sitting for the anthem last weekend.Bennett has been vocal about Khalil Mack Jerseys his reasons why, citing social injustice. He said his decision was solidified by the violence last weekend surrounding a white supremacist rally in Charlottesville, Virginia, that included the death of a young woman who was struck by a car deliberately driven into a group of counter-protesters.Cook said he has considered an anthem protest in the past and does not rule out doing one this season."As far as the future goes, I don't know. Bruce Irvin Jerseys I don't know," he said. "I know I feel uneasy about the situation going on in this country and have been for Derek Carr Jerseys a while."Raiders coach Jack Del Rio said last season that players should protest on their own time instead of when they are representing the organization.