Архивы рубрики ‘Головне’

Запорозькі козаки активно співпрацюють з бібліотекою ЗНУ

Декілька років координаційна рада з питань розвитку козацтва при ЗОДА ,
всеукраїнський штаб операції «Козацький волонтер» МГО «Міжнародний союз козаків «Запорощька Січ» активно співпрацює
з колективом берегинь інтелекту та розвитку нації – Науковою бібліотекою
Запорізького національного університе-
ту. Завдяки допомозі ректора ЗНУ Ми-
колі Фролову, керівника закладу Оксані
Агон, на фронті в підрозділах ЗСУ були
створені філії Першрі Національної громадської козацької бібліотеки ім.
князя Д.І.Вишневецького (Байди), де во-
іни з зацікавленням могли прочитати про ратні подвиги запорозьких козаків,
через талановито передані образи ви-
датних особистостей – звитяжних отаманів, старшини, гетьманів видатних
козаків побачити скріз віки велич до-
сягнень та перемог над ворогами неза-
лежності України тих буремних часів,
а згодом прочитати книги вже про но-
вітаю історію сучасної битви за віру та волю з окупантами та московськими найманцями, про своїх побратимів .
За допомогою та активної участі колективу наукової
бібліотеки ЗНУ ми мали важливу можливість повести конференції і зустрічі із студентами по
темах, які турбують багато
молодих людей, що прагнуть почути цікаві факти про минулі визначні події України , запеклу боротьбу сьогодення за свободу народа та вільний
шлях розвитку держави.
Це семінари і конференції про Укоаінську революцію,
бурхливі подіі Майдану, Ре-
волюціі Гідності, зустрічі студентів з ветеранами АТО, волонтерами, козаками учасниками опепацій «Дозор» і «Перехоплен-
ня», допомога в підборі лі-
тератури для філій нашої
козацької бібліотеки у військових підрозділах 37-го першого козацького ба-
тальону, 55-і аотбригади,
прикордонної служби,
морської піхоти.
Щиро вдячні за співпрацю
вітаємо з наступаючим Нрвим Роком, бажаємо всього найкращого в майбутньому!
З повагою, колектив Першої Національної громадської
козацької історичної бібліотеки
Велика Рада отаманів Запорозького козацтва
Дмиро Сухінін (Гора)

Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.
Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.
Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.
Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.

Запорозьке козацтво приймає активну участь у навчаннях підрозділів територіальної оборони України

Навчання підрозділів територіальної оборони – важливий оборонний напрям й добра звичаєва козацька справа

Сотні років, в різні часи миру чи запеклої боротьби за віру та волю Військо Запорозьке на чолі з видатними ватажками отаманами та гетьманами боронило кордони і святу землю прадідів від ворога.
Сьогодні, коли загроза збройного нападу на південному-східні області України та з моря знову постає з новою силою, а бандити і окупанти тиснуть ще й з моря козаки, учасни-
ки АТО, волонтери, військовозобов’язані, добровольці проходять службу, навчаються на зборах підрозділів територіальної оборони в різних областях України.
Так ветерани, молодь, студенти й працівники, побратими – козаки, що вже пройшли гартування у війні, служили в армії тридцять років тому, а хто вперше облаштовувався та приймав участь в заходах оборонно-
го напряму – козаки МГО «Міжнаролний союз Козаків «Запорозька Січ»,
Великої Ради отаманів Запорозького козацтва, Запорозького звичаєвого козацького лицарського ордену ім. Дмитра Вишневецького (Байди) з
Запорозької, Одеської, Херсонської, Миколаївської,
Харківської областей, Січеславщини, міст Пологи, Мелітополя, Гуляйполя, Бердянську, Василівки, Запоріжжя, Дніпра, Токмаку та інших районів всі вони
сьогодні, пліч о пліч , стоять міцним заслоном на сході і півдні нашої держави. В підрозділах територіальної
оборони, які в свій час козацьких куріннях тепло по-дружньому спілкуються,
знайомляться та спільно служать різні люди, але зго-
дом, вони стануть могутньою силою, завдяки
командирам з бойовим досвідом отримають не-
обхідні для сучасного воїна
навички. та знання для успішного виконання завдань на фронті, де промосковські бойовики і
окупанти. останнім часом нарощують свою присут-
ність, тягнуть в окупований
Крим важку техніку і систе-
ми ракетної зброї, незакон-
но утримують наших геро-
їв моряків після піратського нападу та відкриття вогню на ураження. Добре, що на-
ша армія переходить на стандарти НАТО по всім питанням бойового забезпечення, підготовки,
тренування та нових методик воєнної справи.
Не можна порівнювати, на-
приклад, спорядження, форму, взуття інше спорядження з колишнім радянським, тому що для
сучасної армії важлива не
тільки зброя, а морально-
психологічний стан воїна.
Влучна та комфортна спеціалізована екіпіровка
тільки допоможе більш ефективно виконати завдання, будь то розвідка,
оборона або тренувальний
процес, навчання на зборах.
А вельмишановні священи-
ки УПЦ КП несуть слово Боже, як у лавах козацтва та
і підрозділах Тероборони допомагаючи солдатам і офіцерам велике історичне духовно – етичне підґрунтя
своєї місії захисників тисячолітньої держави Київської Русі, Козацькрі країни та УНР.
Головним завданням для українських патріотичних козацьких організації є активна участь у всіх важливих заходах, що передбачені воєнним станом в областях України,
де є потенційна загроза
вторгнення агресора.
Штаб козацького руху опору щиро вдячний всім
отаманам, старшині козакам, які зараз проходять службу в підрозділах та загонах територіальної оборони України, розуміючи велике значення підготовки і свою відповідальність за спокій на рідній землі.
Слава українській армії! Слава українському козацтву!
З повагою,
Голова Ради
Заступник голови КРК ЗОДА Дмитро Сухінін (Гора)

Навчання підрозділів територіальної оборони – важливий оборонний напрям й добра звичаєва козацька справа

Сотні років, в різні часи миру чи запеклої боротьби за віру та волю Військо Запорозьке на чолі з видатними ватажками отаманами та гетьманами боронило кордони і святу землю прадідів від ворога.
Сьогодні, коли загроза збройного нападу на південному-східні області України та з моря знову постає з новою силою, а бандити і окупанти тиснуть ще й з моря козаки, учасни-
ки АТО, волонтери, військовозобов’язані, добровольці проходять службу, навчаються на зборах підрозділів територіальної оборони в різних областях України.
Так ветерани, молодь, студенти й працівники, побратими – козаки, що вже пройшли гартування у війні, служили в армії тридцять років тому, а хто вперше облаштовувався та приймав участь в заходах оборонно-
го напряму – козаки МГО «Міжнаролний союз Козаків «Запорозька Січ»,
Великої Ради отаманів Запорозького козацтва, Запорозького звичаєвого козацького лицарського ордену ім. Дмитра Вишневецького (Байди) з
Запорозької, Одеської, Херсонської, Миколаївської,
Харківської областей, Січеславщини, міст Пологи, Мелітополя, Гуляйполя, Бердянську, Василівки, Запоріжжя, Дніпра, Токмаку та інших районів всі вони
сьогодні, пліч о пліч , стоять міцним заслоном на сході і півдні нашої держави. В підрозділах територіальної
оборони, які в свій час козацьких куріннях тепло по-дружньому спілкуються,
знайомляться та спільно служать різні люди, але зго-
дом, вони стануть могутньою силою, завдяки
командирам з бойовим досвідом отримають не-
обхідні для сучасного воїна
навички. та знання для успішного виконання завдань на фронті, де промосковські бойовики і
окупанти. останнім часом нарощують свою присут-
ність, тягнуть в окупований
Крим важку техніку і систе-
ми ракетної зброї, незакон-
но утримують наших геро-
їв моряків після піратського нападу та відкриття вогню на ураження. Добре, що на-
ша армія переходить на стандарти НАТО по всім питанням бойового забезпечення, підготовки,
тренування та нових методик воєнної справи.
Не можна порівнювати, на-
приклад, спорядження, форму, взуття інше спорядження з колишнім радянським, тому що для
сучасної армії важлива не
тільки зброя, а морально-
психологічний стан воїна.
Влучна та комфортна спеціалізована екіпіровка
тільки допоможе більш ефективно виконати завдання, будь то розвідка,
оборона або тренувальний
процес, навчання на зборах.
А вельмишановні священи-
ки УПЦ КП несуть слово Боже, як у лавах козацтва та
і підрозділах Тероборони допомагаючи солдатам і офіцерам велике історичне духовно – етичне підґрунтя
своєї місії захисників тисячолітньої держави Київської Русі, Козацькрі країни та УНР.
Головним завданням для українських патріотичних козацьких організації є активна участь у всіх важливих заходах, що передбачені воєнним станом в областях України,
де є потенційна загроза
вторгнення агресора.
Штаб козацького руху опору щиро вдячний всім
отаманам, старшині козакам, які зараз проходять службу в підрозділах та загонах територіальної оборони України, розуміючи велике значення підготовки і свою відповідальність за спокій на рідній землі.
Слава українській армії! Слава українському козацтву!
З повагою,
Голова Ради
Заступник голови КРК ЗОДА Дмитро Сухінін (Гора)

Звернення до Генерального Секретаря НАТО пана Йенса Столтенберга

To General Secretary of NATO

Mr. Yen Stoltenberg

Dear Mr. Stoltenberg!

May I lighten you respect and honour for your active participation and co-operation in conducting military-political reforms in Ukraine. The Great Patriotic Council of the Zaporozhian Cossacks took an active part in the historical events of the Revolution of Dignity and the protection of native land from bandits and invaders. Already in early 2014, the “Dozor”, “Interception” and “Cossack volunteers” were orphaned, and later many Cossacks went volunteers to the battalions and brigade of the Armed Forces of Ukraine in order to prevent the unfolding of the war on the entire territory of our state. For the first time in the modern Cossack history of Ukraine at the International Congress of Cossacks, historic decisions were taken to support the Presidential Decrees and relevant Government Decrees on European and Euro-Atlantic integration of the state, while powerful and influential Cossack organizations entered into agreements and agreed to organize appropriate educational and scientific work in this important geopolitical direction. For a long time, together with representatives of scientific, educational and military establishments, there has been extensive work in the southeastern regions of Ukraine where the views of society on the basis of objective reality change on the side of reforms and the return to the European seven peoples and the historical place of our state that it occupied. in the past it was one of the most powerful in the cultural, military and economic aspects of development.

We would like to express our gratitude for the creative and engaging cooperation with the Alliance, the NATO Information and Documentation Center in Ukraine. It is very gratifying that, due to this, we conduct various activities in schools and military units on a monthly basis in order to objectively and truthfully inform our citizens and military men about the history, defense, cultural and political activities of NATO. Thanks to the literature, our lecturers are able to hold conferences and seminars more widely and interestingly.

Taking into account the increasing interest in NATO subjects, the expansion of work and creation of the First National Cossack Historical Library, named after D.I.Vishnevetsky (Baidi), the necessity to continue the activity in the Cossack organizations, which had been under enemy influence for a long time, is appealing to you, dear Mr. Stoltenberg, with the request to provide the library of literature and we have the honor to enlist you and your colleagues to take part in the events in accordance with work plan. We would also like to consider the possibility of concluding a historic Agreement between the representation of NATO and the Great Council of the Zaporozhian Cossacks on cooperation, as a symbol of support for the Cossack patriotic environment for a course on Euro-Atlantic integration.

Sincerely,

Head of the Atamans’ Great Council of the Zaporozhian Cossacks
Dmitry Sukhinin (Gora)

Пропозиції щодо формування планів роботи козацьких організацій Великої Ради отаманів на 2019 рік

Пропозиції щодо до планів роботи від Великої Ради отаманів Запорозького козацтва козацьким організаціям на 2019 рік

З метою підтримки державної Доктрини інформаційної безпеки, Українського козацького патріотичного руху інформаційного спротиву агресорам і окупантам, державного курсу на подальше укріплення обороноздатності країни
Велика Рада отаманів Запорозького козацтва пропонує до-
дати до планів роботи наступні питання:
– заходи щодо роз”яснювальної роботи з питань підтримки
євроатлантичної інтеграції України;
– заходи щодо підтримки процесу європейської інтеграції України;
– продовження операції “Козацький волонтер” на допомогу
Збройним Силам України, сім”ям загиблих в АТО героїв,
пораненим, заходів гуманітарного характеру, національно-
виховної роботи;
-де вимагає ситуація за згодою та спільним плануванням з
уповноваженими державними органами продовження прове-
дення операцій “Дозор” та “Перехоплення” з метою забезпечення захисту прав і свобод громадян, допомоги від-
повідним державним структурам спеціального призначення;
– з метою вшанування пам”яті героїв – воїнів ЗСУ, непере-
можних пращурів героїв Війська Запорозького, видатних ота-
манів, сташини та гетьманів України включити до планів ро-
боти проведення Всеукраїнських національно-патріотичних
акцій – “Молоді про українську армію”, “Вшануймо могили пращурів – героїв козаків”, “Вшануймо українську козацьку і
історичну літературу”;
– спільно з членами ГО “Всесвітня генеральна асамблея нащадків козацьких родів” продовжити пошукову роботу з
метою встановлення історичної правди, вшанування невідо-
мих героїв-козаків різних часів, оприлюднення невідомих до-
кументів про Гетьманську державу, Українську революцію,
Повстанський рух, становлення незалежної української дер-
жави, розшуку стародавніх фортець, козацьких поховань,
місць розташування військ, битв та зимівників;
-з метою підтримки Українського козацького патріотичного руху інформаційного спротиву агресорам і окупантам, бо-
ротьби з фейковими новинами, розповсюдженням непради
про нашу історію, подвиги пращурів, ворожими політтехноло-
гіями московської пропаганди та ідей подальшої окупації
України, формування патріотичного світогляду заснованого на реальних подіях подвигів та досягнень прадідів в держа-
вотворенні, культурі мистецтві, воєнних справах, науці, інте-
лектуальному та фізічному розвитку, бойових мистецтв, дипломатії та поваги до Української Православної Церкви Київського патріархату постійно проводити семінари, уроки
мужності, конференції з молоддю, студентами та школяра-
ми спільно з навчальною, науковою інтелігенцією, ветера-
нами АТО і ЗСУ, створювати сайти, сторінки на Фейсбуці з
метою оприлюднення важливої та актуальної інформації про
свою діяльність;
-запланувати заходи з обласними військкоматами з метою
ефективної участі козаків у навчаннях підрозділів тероборони
мобілізаційному процесі та служби в Збройних силах України;
-розробити та оприлюднити інформацію про вшанування
пам”яті героїв-отаманів та козаків всіх часів для прийняття
участі всіх хто побажає приїхати до побратимів з інших
областей, наприклад, Дні Івана Сірка, Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Сагайдачного, Нестора Махна
тощо;
-долучитися до створення філій Першої Національної громадської козацької історичної бібліотеки Запорозького
звичаєвого козацького лицарського ордену ім. Дмитра Вишневецького (Байди), де у частинах ЗСУ та навчальних за-
кладах створено вже десять філій;
-для публікації цікавих, корисних боротьбі за волю та віру на-
шої країни матеріалів, про історію сучасного козацького руху,
спогади ветеранів АТО, матеріали з результатами пошукової
діяльності, наукові матеріали, твори молоді про культуру, тра-
диції та козацькі звичаї направляти до редакційної колегії
нового вседержавного проекту-альманаху “Українське патріотичне козацтво”.
-приймати участь в роботі федерацій різних видів спорту з
метою заохочення молоді проводити змагання та сприяти
розвитку початкової системи військової підготовки.
З повагою,
Голова Ради,
керівник проекту-
Український козацький патріотичний
рух інформаційного спротиву агресорам
і окупантам, військовий історик, автор книг,
кандидат наук з державного управління Дмитро Сухінін
(Гора)

Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.
Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.

ВЕЛИКА РАДА ОТАМАНІВ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПАТРІОТИЧНОГО КОЗАЦТВА

ВЕЛИКА РАДА ОТАМАНІВ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА
ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПАТРІОТИЧНОГО КОЗАЦТВА

Вельмишановне світове козацьке братство!
Вже декілька років, українці із зброєю в руках, виборюють незалежність та свободу народу, його право на свою віру. Право, самим обирати історичний шлях руху до сім`ї братніх європейських народів, де головними принципами взаємодії та мирного спілкування є повага до прав людини, її честі та гідності, загальнолюдських цінностей, культури та традицій народів, власності та безпеки.
Війна Московії проти нашої країни, як і сотні років тому, ведеться з використанням всіх ганебних засобів — окупації, захоплення людей, незаконного засудження, а саме головне, бойових дій, що носять гібридний характер.
Терористи і бандити, промосковські посіпаки діють під керівництвом кремлівських кураторів, намагаючись використовувати печерну модель диктаторського імперського домінування в Східній Європі під різними фейковими назвами — «новоросія», «соцлагерь», «руський мир» та іншим дешевим непотребом.
Кривава рука російських керманичів направляє вбивць та окупантів на стародавні козацькі землі з тисячолітньою історією могутньої європейської держави Київської Руси-України з метою силового повернення її під політичний гніт Московії.
Ціною величезних жертв: героїв добровольців, учасників Революції Гідності, самооборонців, українських козаків учасників операцій «Дозор», «Перехоплення», «Козацький волонтер», подвигів та самопожертви військовослужбовців Збройних Сил України, терористи не змогли захопити, як планували багато областей України на сході та півдні, але напади, бойові зіткнення, гібридна війна антиукраїнських сил продовжується.
Велика Рада отаманів Запорозького козацтва, що об`єднує представників багатьох областей нашої країни суворо засуджує розбійницький збройний напад з боку ВМС РФ — країни агресора, незаконно анексувавшого Крим, на наших героїв — побратимів сміливих військових моряків.
Російські окупанти відкрито та нахабно, з грубим порушенням всіх міжнародних норм та правил, напали на українські кораблі. Під час підступної атаки, наші звитяжні патріоти отримали поранення від ворожої зброї, яка була використана із звірячою жорстокістю та недостойним морського офіцера хизуванням.
Саме під прапором РФ було скоєно обстріл і таран українських човнів, які не представляли небезпеки. Цей факт, в умовах багаточисельних випадків затримання «ихтамнетов», їх загибелі, як найманців на нашій суверенній території ще раз показує бажання політичного керівництва Кремля йти на суттєве загострення міжнародної обстановки, прагнути реалізації своїх утопічних планів загарбання України та залякування Європи шляхом прямої агресії, з використанням безтямних вояків — піратів московітського флоту.
Враховуючи зазначене, ми, учасники Запорозького козацького патріотичного руху опору проти агресорів і окупантів, закликаємо всіх побратимів — суворо засудити збройний розбійницький напад РФ на українських військових моряків в Керченській протоці.
Звертаємось із закликом до українських козаків за кордоном посилити взаємодію із міжнародними організаціями, засобами масової інформації та представниками влади у своїх країнах для донесення правди та надання адекватної оцінки незаконним ворожим діям держави – агресора! Цивілізований Світ не повинен дозволити московській пропаганді та брехні панувати в інформаційному просторі.

Слава Українській армії ! Слава Україні !

З повагою,
Голова Дмитро Сухінін (Гора), отамани, старійшини, старшина: Ігор Грицаєнко, Ілля Лапін, Володимир Лютий, Павло Білан, Олександр Притула, Костянтин Рижов, Дмитро Топчий, Володимир Братищенко, Юрій Хижняк, Віктор Кучинський, Володимир Мельниченко, Сергій Ігнатченко, Ігор Рижков, Валерій Матченко, Євген Шкрибітько, Володимир Мельник, Валерій Іващенко, Микола Кущ, Віктор Гонтар, Микола Никипілий, Микола Петренко, Олег Стукалов, Олександр Литвин, Валентин Терлецький, Михайло Мордовськой, Георгій Шаповалов, Костянтин Лямцев, Олександр Бистров, Володимир Мельниченко, Михайло Живиця, Олег Борщевич, Анатолій Травніков, Анатолій Шеремет, Валерій Свідерський, Сергій Терещенко, Микола Говоруха, Роман Авдєєв, Микола Деркач, священник УПЦ КП, отець Василь (Терно).
12.12.2018 р.

Світлина від Dmytro Sukhinin Gora.

В Запорізькій обласній універсальній бібліотеці відбувалася презентація регіонального тому Книги Пам’яті українських військовослужбовців, які загинули в зоні АТО та вистави “Блокпост Пам’яті”

Вічна світла добра пам’ять героям-воїнам, захисникам України!

7 грудня в великому приміщенні читального залу обласної універсальної бібліотеки в Запоріжжі, зібралися учасники АТО, родини загиблих героїв, студенти, побратими-волонтери, учасники запорозького козацького патріотичного руху опору, журналісти. письменники, представники громадських організацій, наукова інтелігенція, учнівська молодь.
Присутнім була представлена робота колективу професіоналів, які за допомогою активістів, митців, талановитих, відповідальних людей зібрали безцінний інформаційний матеріал про наших земляків, бійців Збройних Сил України, які ціною свого життя зупинили й перемогли лютого ворога, який рвався захопити частину України для створення ще одної, контрольованої Росією бандитської території з безправним, фактично закріпаченим населенням, тортурами та бідністю.
Тільки силою незвичайно міцної козацької волі українських воїнів, у вкрай складних умовах початку боїв та навмисно розваленої армії, завдяки ганебній януковській корупційній владі, часто без необхідного та корисного спорядження та озброєння, волелюбний непереможний український солдат виконав завдання, захистив рідну землю.

Відроджена Українська армія стала непереборним заслоном, розбивши найманців-бандитів, здобувши перемоги в жорстоких боях.

Але не всі повернулися…

Тому саме в час продовження спротиву агресору і окупанту дуже важливо длявсієї нації пам’ятати своїх солдатів і офіцерів, моряків і прикордонників, військовослужбовців спецпідрозділів, військових медиків, волонтерів які назавжди залишаться такими, яких ми запам’ятали їх в останній раз-сильними, міцними, впевненими в правоті свої священної справи, звитяжними людьми, які відчували безмежну повагу, любов та гордість українців за своїх незламних непереможних братів, батьків, дідів, сестер, синів та онуків, що пліч о пліч стали проти підступного ворога,дали відсіч всім печерним імперським планам лютих загарбників на суші і на морі.

Книга Пам’яті полеглих за Україну, була представлена Головою правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації “Цитадель”, вельмишановним паном Нетьосовим Павлом Олександровичем, який яскраво, з цікавими для кожного дослідника подробицями, розповів про ідею створення проекту, колег та учасників збору інформації, щиро подякував родинам героїв за надану можливість доторкнутися до священної пам’яті подвигу, залишити для вічного вшанування нащадками в українській і світовій історії.

В залі знаходилися рідні воїнів з Запорізької області, яким автор проекту, особисто, вручав Книгу Пам’яті. Матері, сестри, рідні із сльозами священної мужності, чоловіки у суворому мовчанні отримували екземпляри чергового тому по Запорізькій області. Слова щирої подяки, потім, при особистому спілкуванні, окрім офіційного визнання великого значення роботи говорили тепло й щиро.

На зібранні також виступили – берегиня козацького руху, заступник Голови правління громадської організації, відомої в Україні активними діями щодо об’єднання та поглиблення спільної співпраці з аналогічними фундаціями “Запорізьке обласне об’єднання сімей загиблих воїнів АТО “Родина козацької звитяги” Галина Ревуцька. Пані Галина розповіла про проведену серйозну системну роботу, заходи щодо вшанування світлої вічної пам’яті бійців і командирів, подякувала Запорізькій ОДА, всім небайдужим громадським активістам за участь і допомогу в проведенні національно-патріотичних, культурно-історичних та пошукових заходів, щоб нащадки мали можливість шанувати своїх захисників, вклонятися подвигу пращурів, війни за свободу країни.

Добрі слова заслуженої подяки за створення та щоденну постійну діяльність “Родини козацької звитяги”, передачі нового незвичайного досвіду співпраці з колегами, військовими, побратимами-волонтерами, сім’ями полеглих героїв з інших областей були справедливо сказані на адресу голови Запорізької обласної фундації-нащадка славетного роду Дмитра Вишневецького (Байди), багаторічного учасника козацького руху опору Миколи Говорухи, батька загиблого учасника АТО, військовослужбовця 55-ої артилерійської бригади.

Дуже приємно, було почути, талановитого поета Олега Федотова який писав на фронті, про те, що пережив і бачив своїми очима.

Директор закладу Ольга Волкова проінформувала присутніх про щомісячні національно-патріотичні культурні події, останні презентації книг сучасних молодих талановитих авторів з числа волонтерів та учасників бойових дій, запросила присутніх на подальші мистецькі акції. Вона також представила дуже актуальні для виховання молоді зразки книг про людські почуття,долю й життя в складних умовах боротьби за право жити на вільній землі.

Добре, що колектив бібліотеки допомагав методично й практично під час формування книжкового фонду Першої Національної громадської козацької історичної бібліотеки ім. князя Д.І. Вишневецького (Байди).

Представники обласної державної адміністрації Зинаїда Бойко та Ірина Черниш високо оцінили діяльність колективу фундаторів, щиро подякували та пообіцяли допомогу в проведенні наступних заходів в Мелітополі та Кривому Розі.

З Пологівського району Запорізької області до шановних присутніх звернулася смілива волонтерка, козацька берегиня, заступник голови РДА Ірина Півень.Вона приїхала з багатьма школярами, а також нашою шановною, відомою своїми відрядженнями в АТО (багато разів їздили спільно, а інколи з козаком-сином, який ще малеча, але звитяжна людина) Янголиною Устименко. Щирі слова вдячності за виховання героїв, роботу в районі, допомогумолоді сім’ям загиблих воїнів.

Також активну участь в презентації прийняли відомі шановані засвої справи для армії і історії руху спротиву – Галина Гончаренко – керівник “Солдатського привалу”, член КРК ЗОДА, старійшина козацтва, професор, доктор історичних наук, багаторічний директор Запорізького обласного краєзнавчого музею Георгій Шаповалов.

Також, вельмишановним присутнім була представлена ще одна робота колективу талановитих обдарованих авторів про наших героїв-воїнів, полеглих учасників АТО.

Тепер, як в свій час в запеклому бою, на спорядженні для боєприпасів майстерно створені обличчя звитяжних бійців, а поряд, як на війні знаходились особисті речі, документи, фото рідних, друзів, люльки, зброя, набої та частини спорядження. Так, після офіційної частини, ще довго, учасники зборів уважно розглядали експонати виставки, обмінювалися думками,з великою повагою в серці до подвигу.

Низький уклін, всім захисникам рідної козацької української землі!
Голова Українського козацького патріотичного руху інформаційного спротиву агресорам і окупантам Дмитро Сухінін (Гора)

Українська революція в Запоріжжі, цікаві факти!

Українська весна 1918 року на Запоріжжі: боротьба за Олександрівськ

У листі до Андрея Шептицького архикнязь Вільгельм фон Габсбург із захопленням писав: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі”, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…”.

Однією з ключових подій Української революції на території Запорізького краю є боротьба за місто Олександрівськ [сучасне м. Запоріжжя – ІП] під час наступу українських військ на Крим весною 1918 р. та перебування на Запорожжі січових стрільців та бійців із Кримської групи Армії УНР.

Після потужних подій національного відродження в Олександрівську, що відбулися 1917 року, місто 2 січня 1918 року було зайняте прибулими загонами червоногвардійців. Разом із тим, командувач більшовицьких військ Володимир Антонов-Овсієнко відмічав, що Олександрівськ був “прочно занят (лишь) к 15 января”.

До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Тарасом Шевченком.

Як згадував житель Олександрівська Гаврило Гордієнко: “Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим “контрою” як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх”.

На фоні такої ситуації, в Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося.

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ.

У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт.

Осип Микитка в однострої Галицької армії

Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій однак панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командир січових стрільців сотник Осип Микитка 13 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб.

Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу. Один з учасників описуваних подій Мирон Заклинський місцем висадки січових стрільців називає Канкринівку (передмістя Олександрівська).

Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох ранених. На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня.

Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Січові стрільці були змушені повернутися до Біленького.

Загиблого стрільця поховали неподалік від села, “на високій козацькій могилі”. На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків “Заповіт”.

Тим часом, попри успіх у бою із січовими стрільцями, більшовицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня.

До складу групи підполковника Петра Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього – понад 5 тис. бійців).

Петро Болбочан і його похід на Крим. Уточнення: у Мелітополь запорожці ввійшли не 20-го, а 18-го квітня. Тисніть тут для збільшення.

Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник Павло Шандрук.

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи.

До Олександрівська одночасно із групою (“Запорожцями”) П. Болбочана увійшли українські січові стрільці під загальною командою Вільгельма фон Габсбурга (серед українців більш знаного під ім’ям “Василя Вишиваного”).

На пропозицію міської управи Олександрівська обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста.

Назустріч їхав П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова, бронеавтомобілі.

Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архикнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови.

 Козаки Запорізької дивізії під час зустрічі з Українськими січовими стрільцями в м. Олександрівську. Стоять попереду: сотник УСС Остап Луцький, полковник Армії УНР Всеволод Петрів, командувач армійської групи австро-угорського війська Василь Вишиваний (ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург), полковники Армії УНР Петро Болбочан і Микола Сільванський.

Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС Петро Франко [син Івана Франка – ІП], який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, представник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський.

Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та окремі групи січових стрільців.

Після вибуття кримської групи із Олександрівська у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи В. фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: “Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на “Січі”. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду”.

У листі до Андрея Шептицького архикнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі”, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…”.

З перших днів перебування в Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі.

Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки “Просвіти”, співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком “Січ”.

 Вільгельм Габсбург в австрійському однострої

У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську. У Царицинському Куті на постої перебував 3-й гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Пéтровим, пізніше – військовим міністром УНР.

Генерал В. Петрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало В. фон Габсбурга. На зустріч січових стрільців із дивізійниками з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості.

Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті. Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників: “карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне “Слава”!”.

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку “Назара Стодолі”, “Гостя з Запорожжя” та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо.

М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців.

До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Значного розголосу на Запорожжі отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю Запорозького корпусу та січових стрільців у с. Царицинський Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя.

Василь Вишиваний (у центрі і в лівому кутку на фрагменті фото) зі штабом куреня УСС в Олександрівську

У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тис. крб. (передано в розпорядження сільської “Просвіти”).

Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем.

Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург.

Для запорожців та січових стрільців олександрівська “Просвіта” організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська.

За спогадами безпосереднього учасника цих подій сотника Армії УНР олександрівця Никифора Авраменка, “Вознесенка невелике в 450-500 дворів село розположене на високому узгірюю, на місці колишнього Запорожського зимовника. На південь під горою, Дніпро несе широкі весняні води і огортає в батьківських обіймах острів Хортицю, одне з місць, де колись Старе Славне Запорожське Козацтво мало свою столицю, де перший його отаман Князь Байда-Вишневецький, заснував сильну Січ і в 1530 роках відбився від Кримського Хана.

Де потім другий славний Кошовий Шах заклав сильну фортецю; де колись наші перші князі, йдучи в поход на Царьгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії”.

Спогади коменданта штабу Окремої Запорізької дивізії Никифора Авраменка

До Хортиці запорожці добралися пароплавом “Кочубей”. Висадившись на берег в німецькій колонії, “звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. …

Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася “Вошивою”. На “Вошивій” скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро.

Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, “на місці бувшої Запорожської церкви”.

Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському “Вовче горло”, по татарському “Кічкас”, – бурхлива вода.

На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст”.

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську. Один з учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував:

“Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока − 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча.

Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30о. Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш.

Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці.

Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії”.

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом:

“Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918”.

Хрест був освячений полковим панотцем М. Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загинувших у боях січовиків.

Наступною була промова Болбочана, після якої разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано “бучні поминки прадідам – Запорожцям”.

Беззмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Яків Новицький.

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 року в Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй.

Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

 Докладніше про бої за Олександрівськ (Запоріжжя) можна прочитати у спогадах безпосередніх учасників подій, упорядкованих Юрієм Щуром

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже.

2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках.

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів.

Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями.

Під впливом негативного ставлення до П. Скоропадського, політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням Івана Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави.

На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець січовими стрільцями, які, хоч і не були прихильниками П. Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище.

Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки січових стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська.

Гаврило Гордієнко – мешканець Олександрівська і свідок подій, згодом – вчений-агроном, ботанік в еміграції

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір.

Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС в околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється.

Протекція В. Габсбурга дозволила “зам’яти” цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв’язок із повсталими, і “зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля”.

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського породжувало різні опозиційні течії та рухи, які по іншому бачили майбутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме В. Габсбурга.

Цю ідею підтримував і П. Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. У силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, архикнязь Габсбург цю ідею відкинув.

Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла вістка, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва.

Нерозважлива політика П. Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, вражаючи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграда [нині Кропивницький − ІП].

У першій половині червня туди з Олександрівська було відправлену усю групу архикнязя В. фон Габсбурга.

В Олександрівську, після виїзду січових стрільців, далі зріло невдоволення політикою П. Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Г. Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу.

Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 року семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг.

Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне козацтво, піддавшись агітації махновців, роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України Нестора Махна. Незабаром до Олександрівська повернулася радянська влада.

———

Читайте також:

23 червня 1917: Голос організованого українства

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

“Боронячи Україну від насильників”. Наші перші “кіборги”

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

 

Юрій Щур
кандидат історичних наук,
директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”

Видатні генерали української армії! Пам”ятаємо! Поважаємо!

Греков Олександр Петрович

Греков Олександр Петрович

ГЕНЕРАЛ ОЛЕКСАНДР ГРЕКОВ – ЗАСНОВНИК АРМІЙ УНР І ЗУНР, АВТОР “ЧОРТКІВСЬКОЇ ОФЕНЗИВИ”

Олександр Греков (народився 21 листопада 1875 року в с. Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, помер 2 грудня 1958 року у Відні) – герой, практично забутий в сучасній Україні (на згадку про нього названа лише одна з вулиць Львова), хоча саме він був тим талановитим воєначальником, чиї заслуги у громадянській війні приписали голові УНР – журналісту Симону Петлюрі, а його перемогу під Чортковом – керівництву ЗУНР.

  • Царський генерал, випускник Миколаївської військової академії Генерального штабу (1905), потім професор цього найелітнішого військового ВНЗ Росії (1912), начальник розвідки Петербурзького військового округу (1910), командир лейб-гвардії Єгерського полку (1917), кавалер 7 бойових орденів (включаючи офіцерського Георгія 4 ступеня), він без вагань став на бік української армії, був начальником Головного штабу у генерала Павла Скоропадського,”головнокомандуючим польовими арміями” і командувачем армією Директорії у Симона Петлюри;
  • після сварки з Петлюрою (через ревнощі революціонера до військових успіхів головнокомандувача і підозру в “контрреволюції”) Греков переїжджає до ЗУНР, де очолює Українську Галицьку армію (УГА) і 8 червня одержує головну перемогу ЗУНР над Польщею – розбиває польську армію під Чортоковом;
  • нова сварка, тепер з керівництвом ЗУНР, змушує генерала Грекова емігрувати у 1919 р., далі безробіття, співпраця з віденським відділенням “Української громади” і… викрадення у 1946 р. співробітниками МДБ австрійського громадянина і “українського націоналіста” 71-річного Грекова, засудженого радянським судом до 25 років таборів, які він відбував на будівництві БАМу в районі Тайшета і Братська. Потрапивши під амністію 1956 року, у віці 81 року він зміг домогтися повернення до Відня, де і помер 2 роки потому.

Справжній патріот України, полум’яний борець за її незалежність, жертовна людина, яка загинула, але не здалася, – хто, як не генерал Греков, гідний називатися справжнім героєм нашої Батьківщини?! Тим більше що серед сучасників Олександр Петрович сприймався як символ перемоги, він умів надихнути на подвиг, вселити впевненість і оптимізм. За словами офіцера УГА А. Ключенко, “вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії”.

Головні подвиги Олександра Грекова.

Створення армії УНР. У серпні 1917 року, в самий розпал революційної вакханалії в російській армії, Олександр Греков обіймав посаду начальника штабу 6-го армійського корпусу, де, до речі, було дуже багато українців як серед солдатів, так і серед офіцерського корпусу. Згодом генерал Л. Корнілов дозволив українізувати 6-й корпус, в чому А. Греков встиг активно взяти участь.

Вже в середині осені генерала відрядили на Південно-Східний фронт, куди він, втім, не доїхав, на деякий час затримавшись у Києві. Там Олександр Петрович зустрівся з генеральним секретарем Симоном Петлюрою, який всіляко умовляв заслуженого генерала-українця допомогти Центральній Раді у створенні національних збройних сил. Спочатку кадровий офіцер вагався: неприбуття за місцем призначення означало б дезертирство. Однак сама історія все вирішила за генерала Грекова – в Петрограді стався більшовицький переворот, який, по суті, остаточно зруйнував те, що ще при Тимчасовому уряді умовно можна було називати країною.

Олександр Греков прийняв пропозицію майбутнього Головного отамана і енергійно приступив до організації армії. Спочатку він був призначений на посаду командира 2-ї Сердюцької дивізії Центральної Ради, яку створював буквально “з миру по нитці” з різних підрозділів. У грудні 1917 року до її складу було включено Республіканський полк полковника П. Болбочана. Згодом генерал Греков намагався об’єднати під своїм командуванням полки ім. Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного. Ситуацію сильно ускладнювала війна УНР з більшовиками, що почалася в грудні 1917 р., і стрімке просування останніх до Києва. Небажання соціалістів з Центральної Ради приділяти належну увагу створенню української армії, їх наївність і прожектерство зрештою дорого обійшлися молодій республіці і всьому українському народові. Тоді організувати опір загрозі зі сходу так і не вийшло, і 2-га Сердюцкая дивізія генерала Грекова так і не змогла відзначитися в боях, розпавшись на окремі частини. Сам же Олександр Петрович змушений був перейти на нелегальне становище, пропрацювавши в підпіллі весь період більшовицької окупації і гетьманського режиму.

Коли в листопаді 1918 року українська Директорія підняла збройне повстання проти режиму Павла Скоропадського, генерал Греков взяв у ньому активну участь. Він був призначений командувачем військами УНР на півдні України (в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях). Під командуванням досвідченого офіцера тоді перебувало 10-12 тис. багнетів – три дивізії і так званий Катеринославський кіш, який за чисельністю також не поступався дивізії. З підлеглих йому сил Греков сформував найбільш боєздатну – 5-у Одеську дивізію (1 і 2 Одеський полки та Слобідський полк з Придністров’я). Успіхи на ниві організації армії справили враження на керівництво Директорії, і вже 1 січня 1919 року Олександра Грекова призначають військовим міністром в уряді УНР. Весь січень новий міністр був зайнятий на переговорах з французами в Одесі, бойовий генерал, який користувався повагою серед колишніх союзників по Антанті, всіляко переконував інтервентів підтримати УНР. Але, на жаль, безрезультатно. Французи категорично не погоджувалися співпрацювати з “соціалістами” С. Петлюрою і В. Винниченком.

У лютому в головнокомандуючого знайшлися важливіші справи: на Київ знову зі сходу наступала армія більшовиків, цього разу значно сильніша, ніж у 1918 році. І знову війська УНР переважно відступали, здаючи одну позицію за іншою. Однак Грекову вдалося зупинити втечу власних підлеглих, зосередивши сили в Житомирі та Бердичеві. Титанічними зусиллями керівника оборони лінія фронту була стабілізована і укріплена, армія УНР збереглася як боєздатна сила, а уряд Директорії зміг без ризику евакуюватися зі столиці.

Однак поки генерал Греков займався питаннями оборони, у верхах проти нього плелися серйозні інтриги. Не без участі більшовицької развідсіті була запущена дезінформація про те, що Наказний отаман хоче захопити владу в УНР, усунувши від керівництва членів соціал-демократичних партій, і встановити таким чином військову диктатуру. На бойового генерала почали жахливо тиснути, як завжди буває в таких випадках, потрібен був винуватець численних військово-політичних провалів останніх місяців. Не витримавши цькування, Олександр Петрович подав у відставку і поїхав до міста Станіслава, що на території ЗУНР.

Створення армії ЗУНР. У червні 1919 року українського генерала А. Грекова, який вже став знаменитим, призначають командувачем Української Галицької армією, яка самотужки вела нерівну боротьбу проти польських збройних сил. На той момент у Західноукраїнській Народній Республіці ситуація була близька до катастрофічної. Українці контролювали лише невелику частину на південному сході Галичини, в УГА не вистачало озброєння, боєприпасів, дуже кульгала дисципліна, гостро відчувалася нестача офіцерських кадрів. До всього цього 9 червня уряд – Державний секретаріат ЗУНР – склав свої повноваження, і Українська Національна Рада була змушена призначити диктатором ЗУНР Євгена Петрушевича.

Тоді ж, 9 червня, у 25-тисячної Української Галицької армії з’явився новий командир – генерал Греков. Не витрачаючи ані дня на розгойдування, новий командувач почав з місця в кар’єр. Вже напередодні його призначення Олександр Петрович разом з групою штабних офіцерів розробив план масштабного наступу на Чортків і Львів. 8 червня, коли Греков формально ще не вступив на посаду командувача, але фактично вже керував УГА, її частини захопили Чортків. Потім галичани звільнили від поляків Бучач, далі перемоги слідували одна за одною: 12.06. – Струсів, 14.06. – Підгайці, 15.06. – Тернопіль. 21 червня галицькі воїни після кровопролитних боїв вибили переважаючі сили супротивника з м. Бережани, а вже наступного дня вони, розвиваючи успіх, на плечах відступаючих поляків увійшли у Золочів, через день – в Рогатин і Бурштин. 24 червня УГА вийшла на підступи до Львова. Успіхи власної армії викликали величезний сплеск патріотизму серед місцевих українців. На мобілізаційні пункти УГА в ті дні звернулося близько 90 (!) тисяч галичан, але через брак зброї прийняти вийшло тільки 15 000 з них.

Взагалі тотальний брак всього (зброї, боєприпасів, пального, обмундирування, продовольства) робив наступ УГА практично утопією. Армія УНР також не могла надати їй гідну допомогу, оскільки сама потребувала підтримки, відчайдушно борючись у “трикутнику смерті”. Знаменита “Чортківська офензива”, по суті, була проведена на одних багнетах, тобто на героїзмі солдатів і таланті командувача.

За два тижні керівництва УГА генералу Грекову вдалося те, що не виходило у галичан ні до нього, ні після… Але диво не могло тривати вічно. Уже в липні 1919 поляки зуміли отямитися, стягнути всі резерви (у тому числі з Франції), отримати потужну підтримку від Антанти і вдарити на українців з новими силами. 5 липня політичне керівництво ЗУНР, боячись небувалої популярності Грекова у військах, зажадало його відставки. Олександр Петрович, як людина честі, знову змушений був підкоритися. Він виїхав разом з родиною до Чернівців, які на той момент вже були окуповані румунськими військами.

Біографія Олександра Грекова.

21 листопада 1875 Олександр Греков народився в с. Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Його батьком був дворянин Петро Гаврилович Греков. До 18 років юний Олександр жив у родовому маєтку, де отримав домашню освіту.

1895 – Греков вступає на юридичний факультет Московського університету.

1897 – стає юнкером Московського училища.

1899 – А. Греков у званні підпоручика закінчує військове училище і прямує у війська. Молодий офіцер був зарахований в 1-у Гвардійську дивізію, дислоковану в Санкт-Петербурзі. Це була найелітніша військова частина в імперії. У ній служили лише дворяни в багатьох поколіннях, які не мали навіть родичів з інших верств. Крім того, кожен офіцер, крім походження, повинен був мати достатньо коштів для гідного існування. Кандидатура кожного претендента на службу в гвардії обговорювалася індивідуально. Існував свій, особливий гвардійський кодекс поведінки, у разі порушення якого того, хто провинився, переводили в звичайну військову частину.

1902 – поручик А. Греков вступає до академії Генерального штабу.

1905 – після закінчення академії отримав призначення в Лейб-гвардії єгерський полк командиром роти.

1912 – А. Греков захистив дисертацію з історії військового мистецтва і почав викладати на кафедрі військової історії в академії Генерального штабу.

1914 рік – після початку Першої світової війни підполковник Греков був призначений начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, що формувалася в Петрограді.

1915 рік – начальник штабу в 1-й Гвардійській дивізії. У першому ж бою дивізії у р. Ломниця в Польщі російським бійцям вдалося захопити в полон 25 офіцерів, 2541 солдата противника, а також дві гармати і п’ять кулеметів. Греков був нагороджений орденом Святого Георгія 4 ступеня.

1 917 рік – уже генерал Греков став начальником штабу 6-го армійського корпусу.

Жовтень 1917 – січень 1918 року – А. Греков командує 2-ю Сердюцькою дивізією УНР.

Лютий-грудень 1918 – робота в підпіллі.

Грудень 1918 – лютий 1919 – генерал-хорунжий армії УНР, військовий міністр в уряді УНР, Наказний отаман армії УНР.

9 червня – 5 липня 1919 – командувач УГА.

1921 – у Відні Олександр Греков входить до складу організаторів Української Національної Ради. З 1921 по 1930 рр. колишній генерал і лейб-гвардієць займався селянським господарством під Віднем, особисто працював на землі. Проте це не врятувало його від розорення.

З 1930 по 1933 рр. – безробітний, тягне напівжебрацьке існування у Відні.

З 1933 року влаштовується працювати продавцем до книжкового складу-магазину.

1948 – колишнього генерала Грекова, вже австрійського громадянина, викрали з Відня агенти МГБ.

1948-1949 роки – політв’язня тримають у Лук’янівській в’язниці м. Києва. Постановою особливої ​​наради при МДБ СРСР 74-річний генерал був засуджений до 25 років виправних робіт. 6 липня його етапували в Озерний табір.

1953 – після смерті Й. Сталіна Греков почав писати листи з вимогою відпустити його на батьківщину, як австрійського громадянина. До боротьби за звільнення колишнього командувача УГА підключилося і посольство Австрії.

1956 – Олександр Грекова нарешті звільнили. Йому на той момент виповнилося (!) 80 років.

2 грудня 1958 – Олександр Петрович Греков помер у Відні.

Цікаві факти про Олександра Грекова.

  • Цікаве походження прізвища генерала. Згідно із сімейною легендою, їхній рід походить від грека Лагофетуса, який у 1472 році приїхав до Росії у складі делегації Софії Палеолог – нареченої московського царя Івана ІІІ. За часів Катерини ІІ нащадки Лагофетуса імператорським указом отримали дворянство і нове прізвище – Грекови. Один із предків Олександра Петровича, Іван Кирилович Греков, був героєм Вітчизняної війни 1812 року. Вийшовши у відставку в чині генерал-майора, він і купив маєток в селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, де згодом народився видатний український воєначальник.

  • Інтерес представляє і сама по собі історія викрадення Олександра Грекова з Відня агентами МДБ. Справа в тому, що його, як громадянина Австрії, не могли офіційно заарештувати ніякі спецслужби СРСР. Тим більше що Австрія так і не увійшла до соцтабору. Тому доводилося діяти більш “екзотичними” методами. Одного вечора, коли старий Греков повертався з роботи додому, біля нього пригальмував респектабельний автомобіль, і австрійський бюргер, який не викликав жодних підозр, ввічливо попросив підказати, як проїхати в аеропорт. Емігрант охоче допоміг гостю столиці, показавши напрямок. На знак подяки чемний “європеєць” запропонував трохи підвезти літню людину, тим більше що їм було по дорозі. Нічого не підозрюючи, Греков охоче сів в автомобіль, на якому його й викрали. Так МДБ провело одну зі своїх численних “шпигунських” операцій за кордоном.

Історична пам’ять про генерала Грекова.

Вічна світла добра пам”ять загиблим за віру та волю України бійцям ЗСУ!

Загиблі українські герої листопада: ФОТО, ІСТОРІЇ ЖИТТЯ

 

…Офіційно загиблих у листопаді внаслідок бойових дій воїнів України – наразі вісім. Однак імовірно, що додасться ще один. Дев’ятий. Який наразі вважається зниклим безвісти із 30 листопада.

Сепари “ЛНР” того дня заявляли нібито про аж п’ятьох загиблих українців, які пішли в наступ під Сокільниками (район селища Кримське на Луганщині) і підірвалися на мінному полі. Однак у прес-центрі ООС у коментарі “Новинарні” ці заяви назвали брехнею. На боці противника залишився один боєць 10-ї гірсько-штурмової бригади – у жодному разі не зрадник, але й не диверсант. Крім підриву на міні, там були й постріли, розповів представник ОКП ООС.

Окупанти оприлюднювали фото загиблого. Переговори про передачу (солдати  чи його тіла) тривають…

Тож наразі ми поминаємо вісьмох загиблих воїнів. Для яких ця осінь стала останньою.

Протягом місяця від бойових дій загинули три воїни 10-ї гірсько-штурмової бригади (два – в районі Кримського, один – біля Новотошківського), двоє – із 72 омбр (Зайцеве, Луганське), по одному – 14 омбр (Золоте), 169 НЦ (Луганське), 28 омбр (Красногорівка).

Із вісьмох полеглих життя чотирьох обірвалися на Луганщині, чотирьох – на Донеччині.

Шестеро загинули під час ворожих обстрілів (з них один – від рук снайпера), двоє підірвалися на мінах.

Щодо санітарних втрат, то за листопад місяць у ЗСУ було лише 35 поранених (для порівняння: у жовтні – 43, у вересні – 44).

Це один із шести “найменш кривавих” (за числом втрат) місяців АТО/ООС 2018 року. Але хлопців не повернути. Наймолодшому – Вані Воробею – було лише 19, найстарший – Юрій Іванович Олійник – кілька днів не дожив до 44-річчя.

Вони померли за нас – і зараз уже там, де праведники спочивають. Пом’янімо ж героїв.

1. Ігор Гончаренко

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко

Увечері 1 листопада старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко отримав смертельне поранення поблизу смт Зайцеве на Горлівському напрямку, в Донецькій області – внаслідок обстрілу опорного пункту з великокаліберного кулемета та стрілецької зброї.

Ігорю було 24. Він народився 5 березня 1994 року в селі Станишівка під Житомиром.

Закінчив Житомирське ПТУ №1 за фахом будівельника. Пройшов строкову службу у частині НГУ в Одесі.

Із весни 2016-го служив за контрактом у 20-му окремому батальйоні РЕБ (радіоелектронної боротьби) (в/ч А1262, Житомир).

Був відряджений в зону ООС до 72-ї механізованої бригади імені Чорних запорожців. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 омбр.

Ігора Гончаренка поховали  4 листопада у рідному селі в Житомирському районі.

Залишилися мати, вітчим та двоє братів.

2. Максим Пасичнюк

Солдат, старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14 ОМБр Максим Пасичнюк

4 листопада в районі міста Золоте на Луганщині від смертельного кульового поранення, завданого снайпером-бойовиком, загинув Максим Пасичнюк – волинянин із 14 омбр.

Максим народився 30 жовтня 1978 року аж на Камчатці, в місті Петропавловськ-Камчатський (РФ). Із 1989-го мешкав у селі Губин Локачинського району на Волині, із 1994 року — у Луцьку. Тоді ж закінчив Луцьке ПТУ №6 за фахом кіномеханіка.

На контракті в ЗСУ – із червня 2017-го. Після навчання й полігону, 23 жовтня 2017 року, був зарахований до складу 14-ї окремої механізованої бригади.

Звання – солдат, посада – старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14 омбр.

У день похорону Максима, 6 листопада, в Луцьку оголосили траур. Поховали воїна в селі Губин.

Залишилися мати і брат.

3. Іван Воробей

Іванові Воробею було лише 19. Він народився 3 липня 1999 року в селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.

Закінчив Дігтярівський навчально-виховний комплекс, після чого вступив до Шосткинського професійно-технічного училища на Сумщині, отримав фах токаря.

Після закінчення навчання Іван вирішив іти до армії та на початку серпня 2018 року був призваний на службу до ЗС України за контрактом Новгород-Сіверським РВК.

Солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109 огшб (в/ч А3892) 10-ї гірсько-штурмової бригади.

Прослужив лише три місяці…

Іван загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Кримське та Жолобок Новоайдарського району Луганської області від ворожої кулі.

“…О 21:15 окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів, що розташований впритул до Бахмутської траси. Командир роти, оцінивши тривалість та інтенсивність вогню, прийняв рішення на подавлення вогневих засобів противника. Першими в бій вступили розрахунки чергових вогневих засобів, по яких згодом окупанти відкрили вогонь з автоматичних та станкових гранатометів”, – розповів комбат Володимир Бабанін.

“За таких умов, мною було прийнято рішення на застосування вогневих засобів батальйону та з метою недопущення переходу противника до активних дій – висування на визначені мною рубежі резервів. Підрозділ, що вступив у бій, під прикриттям вогню був своєчасно посилений. За годину вогнева активність ворога була повністю подавлена”, – говорить про зіткнення майор Бабанін.

Просуваючись до бойових позицій, солдат Воробей зазнав смертельних поранень. Його бойовий побратим, солдат Євген Летюка, намагався надати допомогу, кинувся перетягати Воробея до окопу, але також отримав смертельне поранення.

Похований Іван 12 листопада в рідному селі.

Залишилися батьки, сестра та бабуся, яка виховувала хлопця.

Читайте також:
Володимир Бузовський із 72 омбр загинув на Світлодарці
унаслідок бойових дій, – ООС

4. Євген Летюка

Солдат 8-го гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр, механік-водій гірсько-штурмової роти Євген Летюка

20-річний солдат 10 огшбр Євген Летюка загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Жолобок і Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельного кульового поранення – голову пробило навиліт… Женя в цей надавав допомогу своєму пораненому побратимові, Івану Воробею.

Летюка загинув, воюючи майже вдома, на Луганщині.

Народився Євген 24 липня 1998 року в селищі міського типу Петропавлівка (тодішня назва – Петрівка) Станично-Луганського району.

Наприкінці липня 2016 року був призваний за контрактом Новоайдарським РВК. Служив спочатку командиром відділення 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади, згодом перейшов до 109-го батальйону “десятки”.

Летюка був солдатом, механіком-водієм 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109 огшб 10 огшбр.

Як написала в соцмережі місцева мешканка Світлана Свєтікова, “хороший хлопець… Додому приходив у відпустку – і то вікна пластикові вставить, то щось відремонтує по дому… Але колаборанти чи справжні зрадники України на воротах писали фарбою непристойні слова, при повній бездіяльності реформованої поліції… Це так, щоб ви розуміли, як живеться тут тим, хто є патріотом своєї країни”.

Поховали Євгена 11 листопада в рідній Петропавлівці. Залишився брат, із яким вони росли сиротами.

5. Юрій Олійник “Полтава”

Старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 ОМБр

10 листопада під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямку, поблизу смт Луганське на Донеччині, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу за 700 метрів від позицій українських захисників загинули двоє військовослужбовців. Серед них — старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 омбр, та Роман Селіхов із 169 НЦ.

Юрій Олійник, позивний “Полтава”, народився 15 листопада 1974 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Із 2006 року мешкав у Києві.

Походив із багатодітної родини, де було четверо синів. Батько помер рано…

Майбутній військовослужбовець закінчив Кобеляцьке ПТУ за фахом тракториста-машиніста. Працював у Києво-Святошинському дорожньо-експлуатаційному управлінні трактористом.

Прийшов до Збройних сил із третьою хвилею мобілізації. У 2014-2015 роках служив у 3-му взводі 2-ї роти 12-го батальйону тероборони, згодом – командиром відділення у 4-й роті 12 омпб. Отримав звання старшини.

Згодом підписав контракт.

Розлучений. Залишилося двоє дітей — син 1996 р. н. і донька 1998 р. н., та двоє братів, один з яких — також учасник АТО.

“Був досвідченим бійцем і дуже хорошою людиною. І взводний, і ротний командири характеризують Юру з найкращої сторони. Фанат полювання. Любив хазяйнувати, смачно готував”, – розповів про Полтаву колишній “замполіт” 12 бтро Володимир Кухар.

Похований Юрій у рідному селі Іванівка на Полтавщині.

6. Роман Селіхов “Гера”

Разом із старшиною Юрієм Олійником на Світлодарській дузі внаслідок підриву на фугасі 10 листопада загинув старший сержант Роман Селіхов, позивний “Гера”. Визначний військовий, розвідник, снайпер, інструктор – слава про нього розходилася далеко за межі частин, у яких він служив.

Народився Роман 8 серпня 1976 року в місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.

Виріс у родині військових. Дід – військовий льотчик, батько – ракетник (Павло Селіхов, полковник у відставці, був заступником командира 6-го армійського корпусу, у 2015-2017 роках – голова Новомосковської РДА).

Роман здобув вищу юридичну освіту, працював у сфері будівництва. Але армія його не оминула.

У 2015 році Роман був призваний до ЗС України за мобілізацією. Служив розвідником, командиром 2-го взводу розвідувальної роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади.

У “Фейсбуці” та на YouTube старший сержант представлений під позивним “Гера”.

Розвідник узяв його на честь імені діда чи прадіда, розповів “Новинарні” боєць із позивним “Чех”, який служив із Романом за мобілізацією у 81 оабр у 2015-2016 роках. Гера був наставником Чеха.

За його словами, “на гражданці”, до війни, головним захопленням дніпрянина булависокоточна стрільба. Чоловік багато стріляв у тирі й на полігоні, але полюванням не займався.

Почавши свою війну 2015 року з районів Попасної і Горлівки, Селіхов пройшов багато “гарячих точок” АТО – Водяне, Опитне, Зеніт, позиції “Шахта “Бутівка” і “Мурашник” – неподалік Авдіївки їхня група була на підсиленні у 93-ї бригади.

Одну з “пригод”, що трапилася з ними на фронті, Роман зняв на відео і виклав у YouTube: кінець осені 2015-го, розвідка навпроти сепарського Спартака, багнюка по коліно – і між Герою та Чехом прилітає і розривається 17-й ВОГ… Тоді всі лишилися живі-здорові.

На той час Селіхов виконував обов’язки заступника командира взводу. “Хоча підрозділ був настільки дружний, що посади і звання не мали особливого значення”, – каже Чех.

Після демобілізації, за словами побратима, Роман трохи служив у Дніпрі при військкоматі, після чого його запросили у 169-й навчальний центр “Десна”.

“Це був прекрасний командир. Найдобрішої душі людина, професіонал своєї справи. Усі, хто його знає, навряд чи згадають про Геру щось погане”, – розповідає снайпер Чех.

Інструктором снайперів Селіхов офіційно став після того, як закінчив в Україні канадсько-литовські снайперські курси.

За словами Чеха, в цьому році у Литві Роман посів третє місце на європейському чемпіонаті з військового снайпінгу в особистому заліку. І після цього поїхав на схід. Отримав б/р, бо мав великий бойовий досвід.

Їхню групу послали прочісувати місцевість неподалік селища Луганське, де українських військових взялися “кошмарити” снайпери і ДРГ противника

“Їхній вихід забезпечувався вогнем батальйону, що обороняється, та вогневими засобами бригади. Із групою прочісування був встановлений стійкий зв’язок.
В ході висування групою було виявлено дві міни-пастки, які окупанти встановили на розтяжку. Вони, імовірно, були призначені для прикриття позиції снайпера. Але, при подальшому просуванні, на віддалені близько 700 метрів від наших позицій противник привів у дію радіокерований фугас, внаслідок чого Юрій Олійник та Роман Селіхов загинули на місці, ще двоє бійців групи отримали поранення“, – розповів полковник Руслан Татусь, командир 72 омбр.

“Він був інструктором-снайпером, яких мало”, – говорить у коментарі “Новинарні” про Селіхова волонтер Серж Марко.

“Спочивай з миром, друже. Буду пам’ятати тебе як професіонала своєї справи, як добру та порядну людину, як взірець для наступних поколінь…” – своєю чергою написав про побратима Андрій Сарвіра “Санчес”, колишній розвідник 81-ї бригади, а зараз власник дніпровської “Піци Ветерано”.

Поховали Романа Селіхова 14 листопада на Краснопільському кладовищі Дніпра.

У нього залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Молодша нещодавно вступила у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Гера пишався, що донька вступила це самотужки, без будь-якої сторонньої допомоги.

Читайте також:
У зоні ООС помер військовий 56-ї бригади – брат відомого історика Забілого

7. Віталій Онофрейчук

Військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Віталій Онофрейчук

У ніч на 17 листопада, о 0:55, в районі селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у взводний опорний пункт загинувсержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, буковинець Віталій Онофрейчук.

Віталій Георгійович народився 22 квітня 1981 року в Чернівцях.

Армія стала його професією. У 2001-2002 роках чоловік брав участь у миротворчій місії у Косові, до 2006 року проходив службу в одному з підрозділів Збройних сил України.

Знову призваний за контрактом Глибоцьким РВК Чернівецької області наприкінці січня 2017 року.

Служив на посаді командира 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

Залишилися батьки.

Читайте також:
На Донбасі помер командир розвідників ЗСУ Віталій Кузнєцов

8. Сергій Гаркуша

Солдат, навідник кулеметного взводу 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Сергій Гаркуша

Сергій Гаркуша народився 11 вересня 1990 року в селі Валява Городищенського району на Черкащині.

Зростав без батька – той помер, коли Сергієві було вісім років.

Після закінчення школи працював будівельником у Києві, згодом — на цегельному заводі ПП “Агросвіт Валява” в рідному селі.

У вересні 2016 року пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Був солдатом, навідником кулеметного взводу 2-ї механізованої роти 1-го мехбатальйону 28 омбр.

“У цьому році контракт Сергія закінчився, але він продовжив його, хотів ще рік послужити разом зі своїм другом Олегом”, – розповіла журналістам сільська голова Валяви Людмила Лищенко.

За її словами, Сергій Гаркуша був хорошою людиною, привітним, завжди готовим прийти на допомогу.

Загинув Сергій 24 листопада о 19:45 під час бойового чергування на ВОПі в районі міста Красногорівка на Донеччині. Причиною смерті стало смертельне осколкове поранення в живіт від кумулятивного пострілу із СПГ-9.

“На Донецькому напрямку інтенсивність використання ворогом великокаліберних кулеметів, гранатометів та стрілецької зброї була досить високою. Зосереджений вогонь окупанти відкривали у районі Красногорівки. Об’єднані сили рішуче діяли на подавлення вогневих засобів противника. Під час бойових дій смертельного поранення зазнав один військовослужбовець Збройних сил України”, – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.

Помер Сергій на руках у бойового побратима й однокласника, з яким разом пішов до війська.

Похований боєць у рідному селі Валява

Залишилися мати, вітчим, молодший брат і наречена. А також сестра по батькові  – Сергій її дуже любив та обов’язково відвідував, коли приїжджав у відпустку, а її донька стала Сергієві хрещеною.

 

Вічна пам’ять полеглим.

 

Звіт підготували: Христина Горобець, Дмитро Лиховій

NAPA, Calif. (AP) Marshawn Lynch isn't shedding anymore light on his decision to sit during the national anthem before the Oakland Raiders' first exhibition game.Lynch declined to comment on why he chose to sit down Saturday night while the rest of his teammates stood during the anthem before a game in Arizona against the Cardinals.That left his teammates to answer for him on Tuesday after the team returned for its first practice since that game."I'm proud of him," tight end Jared Cook said. "I think it's awesome. Everybody has points of discussion after what Charles Woodson Jerseys happened in Charlottesville just the night before. I think it's important for men in our position to step up and speak on unnecessary situations we find ourselves in as minorities in this country. That's why I'm proud of him."Cook said he hadn't talked to Lynch about his stance and didn't know what specifically he was protesting. Other players who have declined to stand for the anthem have been much more open about their reasons, starting with former San Francisco quarterback Colin Kaepernick, whose protest last year over police brutality and racial oppression made it a major issue in the NFL."We didn't talk to Latavius Murray Jerseys him," Cook said. "I don't know his intentions. I don't know what he wanted to do by it. But I know that guys like Colin Kaepernick have become my favorite football players for doing it."Kaepernick is not on a team this season but the issue remains with Seattle Seahawks defensive lineman Michael Bennett and Lynch both sitting for the anthem last weekend.Bennett has been vocal about Khalil Mack Jerseys his reasons why, citing social injustice. He said his decision was solidified by the violence last weekend surrounding a white supremacist rally in Charlottesville, Virginia, that included the death of a young woman who was struck by a car deliberately driven into a group of counter-protesters.Cook said he has considered an anthem protest in the past and does not rule out doing one this season."As far as the future goes, I don't know. Bruce Irvin Jerseys I don't know," he said. "I know I feel uneasy about the situation going on in this country and have been for Derek Carr Jerseys a while."Raiders coach Jack Del Rio said last season that players should protest on their own time instead of when they are representing the organization.