ГЕТЬМАНАТУ – ЮВІЛЕЙ

СТО РОКІВ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ УКРАЇНИ
СТАТТЯ З ВІКІПЕДІЇ ПРО ОСТАННЬОГО ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ – ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО.
СТО РОКІВ ТОМУ,
_______________________________________________
29 КВІТНЯ 1918-го року до державної влади прийшов
останній гетьман України Павло Скоропадський.

Генеалогія козацького старшинського роду Скоропадських веде свій початок від першої половини XVII століття. Рід був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими українськими старшинсько-шляхецькими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського — Василя Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.

Народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського. Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була німецька. Бабця Павла — Єлизавета Петрівна Скоропадська-Тарновська також часто гостювала на німецьких курортах і померла у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець Чернігівської губернії. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У побуті родина зберігала, дотримувалася старих українських звичаїв.

Освіту Павло розпочав у гімназії в Стародубі. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. 1886 року Павло вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, успішно закінчив його в 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку[ru], де він тимчасово виконував обов’язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полкового ад’ютанта, у грудні 1897 року став поручником.

З початком російсько-японської війни подав рапорт із проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року виїхав із Петербурга до Маньчжурії.

З 16 березня 1904 року служив у Мукдені, у складі 1-ї Маньчжурської армії[ru]. Він був осавулом 3-го Верхньоудинського кінного полку Забайкальського козацького війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб, на посаду ад’ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера[ru], командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського кінного полку Забайкальського козацького війська. Його загони брали участь у розвідувальних операціях і нападах на тили противника.

29 жовтня 1904 року за заслуги в боях проти японців у період із 20 квітня по 4 липня імператор Микола II нагородив офіцера орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом[3]. Його також було нагороджено золотою нагородною зброєю «За хоробрість»[Коли?].

У травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад’ютанта генерала Миколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході[4]. На цій посаді він пробув до 7 листопада.

У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, із наданням звання полковника.

4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-ад’ютантом. У 1912 році йому було надано звання генерал-майора імператорського полку.

Перша світова війна

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився в боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

Доба революції
Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії й поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух навесні 1917 року очолила соціалістична Центральна Рада. Павло Скоропадський вороже ставився до соціалістичних ідей українських та російських революційних партій. У травні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії.

Повна українізація 20-ти дивізій та кількох десятків запасних полків відбулася згідно зі спільним вересневим наказом Олександра Керенського та Верховного головнокомандувача генерала Миколи Духоніна. Така різка зміна в ставленні Тимчасового уряду до «українського питання» відбулася через те, що Центральна Рада під час заколоту на чолі з генералом Корніловим підтримала Тимчасовий уряд. Окрім того, українізація армії ставала перепоною впливу реакційних російських офіцерів та більшовицької пропаганди на армію.

16-17 жовтня 1917 року Скоропадського на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині делегати від п’яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського мала неабияку популярність. Пізніше Павло Скоропадський втратив увесь свій набутий авторитет серед вільного козацтва через згоду балотуватися до Установчих зборів від блоку російських землевласників.

Після більшовицького перевороту в Петрограді в листопаді 1917 року Павло Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріату. У листопаді 1917 року 2-й гвардійський корпус, вояки якого підтримали більшовиків, на чолі з Євгенією Бош рушив із Вінниці на Київ для розгону влади Української Центральної Ради. Скоропадський отримав наказ Петлюри та Щербачова: розігнати заколотників. Оскільки збільшовичені частини мали низький рівень дисципліни, то ліквідація їхнього наступу відбулася без значного кровопролиття. Зокрема, під Вінницею заколотників зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини червоних майже без бою були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії.

Скоропадський на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Генерал зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди в керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо. Наприкінці року через неспрацювання з новим військовим секретарем міністром Миколою Поршем та головнокомандувачем військових сил в Україні полковником Юрієм Капканом та через власні незадоволені амбіції Павло Петрович іде у відставку.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від репресій.

З поверненням, німецько-австрійських військ, до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відображена в III Універсалі. Селяни не скорялися діям посадовців Центральної Ради і неохоче віддавали зерно та продукти, які Центральна Рада повинна була віддавати німцям як плату за військову допомогу. Окупаційні війська вважали, що українська влада не дотримає взятих на себе зобов’язань щодо передачі німцям харчів і почали каральні дії для примусового вилучення харчів із залишенням документів про вилучення. У відповідь на каральні дії німецьких та австрійських військ Україною шириться і організовується рух спротиву.

У середині березня Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка ввійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського (на той час останній вже був у одній команді з Липинським) та Союзом земельних власників із метою спільними зусиллями домогтися зміни уряду й внутрішньо-економічної політики Центральної Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради й німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня з генералом Вільгельмом Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку німців у перевороті (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) Скоропадський узяв на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня в Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який узяв на себе повноваження щодо управління краєм.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці з січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради. У Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що тимчасово взяв на себе всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана в політичній сфері, організації державного управління, надані гарантії громадянських прав населенню, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з Законами, уся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. У спогадах Павла Скоропадського описано навіть випадок, коли російський церковний ієрарх Антоній (Храповицький), митрополит Київський і Галицький, пропонував гетьману помазання на царство, а Україна могла стати європейською монархією[6].

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед країн, що були у військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною, яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918 року й де він провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії. Також було встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й 12 червня 1918 року підписано перемир’я з Радянською Росією.

Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети — у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо)[джерело?].

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Української Держави замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Віктора Клименка в кількості 5 тисяч вояків, у серпні того ж року почали формувати Окремий загін Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб та штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України».

Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії — з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з іншого — справу створення збройних сил гальмувала німецька воєнна адміністрація.

Усе ще потребувало вирішення земельного питання. 29 квітня Гетьман скасував закони про конфіскацію великих маєтків, прийняті Центральною Радою, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше 25 десятин на двір.

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи в селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Урешті невирішеність аграрного питання разом із поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, удосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. У цих питаннях цілі австрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Гарантом стабільності в державі фактично виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Реставрація старих порядків Російської імперії, спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків — усе це сприяло формуванню опозиції. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала фон Ейхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Розпад Австро-Угорської імперії та листопадова революція в Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів Сергія Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України на противагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман відвернув від себе українців і не зміг привернути російські кола. Ідеологи антигетьманського спротиву Микита Шаповал та Володимир Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Водночас курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, боротьбісти, проросійські кола. 13 листопада 1918 року в Києві, у будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли Володимир Винниченко (Голова Директорії), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Симон Петлюра в Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання. За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Обставини, що унеможливлювали подальше перебування Скоропадського в ролі гетьмана, змусили його зректися того ж дня гетьманства та втекти з Києва. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на соціалістичній платформі. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й інтелігенцію. Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату».

Еміграція
Докладніше: Гетьманський рух
Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився в м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В’ячеславом Липинським та Сергієм Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а Липинський стає його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об’єдналися в «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, а й у Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року в Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади в Німеччині. Разом із тим, передбачаючи неминучу війну в Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху

Протягом 1938—1941 років Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників». Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських.

Оцінка діяльності
Більшість сучасників Скоропадського його діяльність оцінювали більше негативно, ніж позитивно, оскільки німецькі війська багато ким сприймалися як окупанти. Наприклад, соціал-демократ Ісаак Мазепа писав, що режим Скоропадського був «владою російських реакційних кіл» і «протиукраїнським режимом». Володимир Винниченко вважав, що Скоропадський прагнув до скасування української державності й реставрації «єдіной недєлімой». Микита Шаповал вважав, що

« Гетьмансько-німецький переворот поставив проти себе дві сили: російсько-жидівську буржуазію, поміщиків і українських куркулів проти українських селянсько-робітничих мас, або коротше: чуже місто проти українського села.[7] »
Інший сучасник Скоропадського Петро Врангель, якому гетьман пропонував бути начальником штабу у своїх спогадах писав[8]:

« З приходом німців знову з’явилися газети, переважно київські. Переворот на Україні та утворення гетьманства були для нас повною несподіванкою. […] Скоропадський гаряче почав доводити мені, що Україна має всі дані для утворення самостійної і незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народові, а за останні багато років посилено працювала в цьому напрямі Австрія, і плоди цієї роботи значні. Урешті-решт він став доводити, що об’єднання слов’янських земель Австрії та України і утворення самостійної і незалежної України, мабуть, єдине життєве завдання.
Оригінальний текст (рос.)
»
Про взаємини гетьмана з Німеччиною згадував й Антон Денікін:

« За кілька днів до захоплення влади він [Скоропадський] приїхав до одного з відомих київських генералів і запропонував йому взяти участь в утворенні нового уряду, «який має замінити Центральну Раду і стати посередником між німецьким командуванням і українським народом». Згадав, що в цій справі зацікавлені німці… Коли співрозмовник відповів відмовою, мотивуючи «неприйнятністю для нього роботи з німцями на них», Скоропадський заперечив, що «німці тут ні до чого, що він буде вести цілком самостійну політику», і закінчив навіть наївною заявою, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь України»[9]. »
Видатний український історик та філософ Мирослав Попович у книзі «Червоне століття» каже, що «режим Скоропадського — це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вважати його антиукраїнським».

Підбиваючи підсумки, на думку Поповича, уряду Скоропадського вдалося домогтися внутрішньої стабільності, збити хвилю погромів і бандитизму, стабілізувати фінанси, нормалізувати торгівлю і створити передумови для економічного пожвавлення, принаймні в сільському господарстві.

Ви можете залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Оставить комментарий

*

NAPA, Calif. (AP) Marshawn Lynch isn't shedding anymore light on his decision to sit during the national anthem before the Oakland Raiders' first exhibition game.Lynch declined to comment on why he chose to sit down Saturday night while the rest of his teammates stood during the anthem before a game in Arizona against the Cardinals.That left his teammates to answer for him on Tuesday after the team returned for its first practice since that game."I'm proud of him," tight end Jared Cook said. "I think it's awesome. Everybody has points of discussion after what Charles Woodson Jerseys happened in Charlottesville just the night before. I think it's important for men in our position to step up and speak on unnecessary situations we find ourselves in as minorities in this country. That's why I'm proud of him."Cook said he hadn't talked to Lynch about his stance and didn't know what specifically he was protesting. Other players who have declined to stand for the anthem have been much more open about their reasons, starting with former San Francisco quarterback Colin Kaepernick, whose protest last year over police brutality and racial oppression made it a major issue in the NFL."We didn't talk to Latavius Murray Jerseys him," Cook said. "I don't know his intentions. I don't know what he wanted to do by it. But I know that guys like Colin Kaepernick have become my favorite football players for doing it."Kaepernick is not on a team this season but the issue remains with Seattle Seahawks defensive lineman Michael Bennett and Lynch both sitting for the anthem last weekend.Bennett has been vocal about Khalil Mack Jerseys his reasons why, citing social injustice. He said his decision was solidified by the violence last weekend surrounding a white supremacist rally in Charlottesville, Virginia, that included the death of a young woman who was struck by a car deliberately driven into a group of counter-protesters.Cook said he has considered an anthem protest in the past and does not rule out doing one this season."As far as the future goes, I don't know. Bruce Irvin Jerseys I don't know," he said. "I know I feel uneasy about the situation going on in this country and have been for Derek Carr Jerseys a while."Raiders coach Jack Del Rio said last season that players should protest on their own time instead of when they are representing the organization.