Річниця славетного Нетішинського полку МСК “Запорозька Січ”

Незадовго до свята української незалежності відзначає свою чергову річницю НМГО «Нетішинський козацький полк Хмельниччини» Міжнародного союзу козаків «Запорізька Січ», вік якого впритул наблизився до першої десятки.

Але й за цей короткий проміжок часу козацьке об’єднання може похвалитися вагомою низкою добрих справ в питаннях охорони громадського порядку в місті, патріотичного виховання підростаючого покоління, відродження і збереження традицій краю, благодійності і волонтерства тощо.

Днями я побувала в штабі козацького полку, де мала розлогу розмову з його начальником Олександром Мирошніченком, начальником відділу кадрів Петром Сайком та керівником дитячо-юнацької козацької організації «Нетішинськи джури» Віталіною Ваник (на знімку вгорі ).

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

Різним був у кожного з них шлях у козацтво.
Молода берегиня Віталіна про створення полку почула від свого брата і рік часу «діставала його аби дізнатися чи приймають в організацію жінок, хотілося чомусь влитися в ряди об’єднання, хоча й не знала толком чим воно займається і яку справу в разі чого довірять їй. Аж якось батько обмовився: «Козаки шукають історика». І вона, дипломований історик, без вагань пішла на співбесіду.

З усіх прийнятих до полку, за словами Віталіни, в неї був найтриваліший випробувальний термін: замість двох тижнів за прийнятою процедурою їй дозволили написати заяву про вступ лише через місяць. Зате сьогодні не натішаться сумлінністю і активністю свого підосавула, до неї тягнуться діти, яких вміє зацікавити, організувати, повести за собою.

Сама Віталіна, гортаючи в пам’яті сторінки власної біографії, знаходить факти, які дивовижним чином «підводили» її до майбутньої участі саме в цій організації. На екзамені в школі вона витягла білет, в якому питання про історію козацтва. На співбесіді в інститут її запитали коли було засноване козацтво, на державних екзаменах знову питання, пов’язані з козацькою добою. Ну чим не знак долі?

В уродженця Черкащини Олександра Мирошніченка своя історія. З дитинства був допитливим, багато читав, благо в його рідній Стецівці на 3000 дворів було дві сільських бібліотеки та ще одна шкільна. Набирав повну торбу книг і читав запоєм, особливо полюбляв історичну літературу, в тому числі про славетних запорожців.

А що його мала батьківщина не тільки дала світу Великого Тараса, а й була землею, де за волю України відважно билися Залізняк, Гонта з тисячами своїх побратимів, неабияк радів, коли в якомусь із художніх творів знаходив знайомі назви міст, сіл чи ярків. Це ж бо тут, зовсім поруч! Та про які криваві баталії не йшлося б, сприймав хлопчина козацькі двобої за романтику.

Став підростати і його все більше вабила військова форма, як і більшість ровесників хотів бути офіцером. Не склалося зі вступом до відповідного навчального закладу через стан здоров’я, на щастя, згодом все нормалізувалося, відслужив строкову.

І хоч не став кадровим військовим, не був політиком і не бив себе в груди кулаком, горлаючи на кожному повороті «Я патріот» («на моїй порадянщеній Черкащині таке не було поширеним явищем» – каже), щось від того українського бунтарства й одвічної жаги до самостійного господарювання на своїй землі завжди було в його душі. По суті, це був оголений нерв, пронизливий біль якого сповна відчув у 2004.

На хвилі національного піднесення й великої довіри до тоді ще майбутнього Президента України Ющенка він, Олександр, був переконаний, що кардинальні зміни на краще в його країні будуть. Але пройшов рік, другий, третій і посіялася в душі зневіра. Не в Україну і свій народ, а в тих керманичів, які цинічно розтоптали прагнення мільйонів жити вільно, заможно, у мирі.

Поїздка на Хортицю

Хотілося змін, була готовність долучитися до того, аби голос і сила громади стали ще потужнішими і ніхто з можновладців не міг цим знехтувати. Пропозицію створити в Нетішині громадську організацію, яка сьогодні носить назву Козацький полк, сприйняв відразу і з перших днів в його рядах.

Петра Сайка в ході розмови я жартома назвала уссурійським козаком. Адже народився і виріс чоловік в Росії, неподалік Уссурійська і впродовж 23 років жодного разу не був на своїй історичній батьківщині. Адже обоє батьків родом з України, тато з Городоцького району, що на Хмельниччині, мати з вінницької Жмеринки.

Цікаву історію знайомства своїх рідних повідав чоловік. На далекому Сході родина Сайків опинилася напередодні другої світової війни, туди в пошуках кращого життя переїхали дідусь Петро Максимович зі своєю дружиною Пелагією Артемівною. У сім’ї було троє дітей, найстарший з них, батько нашого співрозмовника, мав на той час іти в четвертий клас.

Спливав рік за роком, повиростали діти, пішов Григорій у солдати і служити йому з 1950 по 1953 випало в Китаї, де були радянські війська. Дізнався в одного з товаришів по службі, що в того є сестра на виданні, попросив адресу. Дівчина на лист відповіла, зав’язалося листування.

Демобілізувавшись, юнак вирішив провідати рідню в Україні, заодно завернув у Жмеринку. І хоч до цього жодного разу не зустрічався зі своєю Надійкою, як тільки побачив, відразу забрав із собою. Відтоді її домівкою став Далекий Схід.

Петро Григорович пригадує, що в їхньому домі завжди була українська література, намагався читати, хоча й не все розумів, перепитував. Завжди кортіло побачити край, в якому коріння його роду. Поїхав аж у свої 23, погостював тиждень-другий та й вирішив залишитися.

Розумів, що мусить працевлаштовуватися й заробляти на себе сам, дорослий бо вже. Тим паче, що вдома ще двоє молодших братів і сестра, вчаться хто в школі, хто в технікумі. Авіапошта швидко донесла лист до батьків, яким сповістив їх про своє рішення. Мама з відповіддю не забарилася, відмовляла, але Петро настояв аби вислала документи, він таки залишається.

Почав працювати, зустрів дівчину, котра стала дружиною і з нею в парі дотепер. За комсомольською путівкою згодом приїхав у Нетішин, 11 років працював у «Львівенергоремонті», тоді перевівся на ХАЕС. Міцно пустив коріння в Україні, нелегка доля якої завжди бентежила душу.

Він відразу підтримав Майдан 2004 року, їздив туди двічі чи тричі, щоб особисто долучитися до всенародного спротиву несправедливості. І був глибоко розчарований подальшими подіями, які поставили на очікуваннях жирну крапку. В пору другого майдану ілюзіями себе не тішив, хоча прагнення співвітчизників змусити владу стати слугами народу розділяв.

У Нетішинському козацькому полку бачив саме ту громадську організацію, де сповна може проявити свої знання і здібності, знайти однодумців. Разом з ними радо зустріли ідею створення на базі організації формування з охорони громадського порядку в місті, в якому він заступник командира. Стверджує, що їх патрулювання дає позитивні результати і згортати роботу не збираються.

Козацький «кадровик» каже, що випадкових людей в полку немає, такі швидко відсіюються. Залишаються справжні патріоти, готові працювати і брати на себе відповідальність, не шкодуючи за втраченим вільним часом, захопленнями тощо. Нетішинські козаки знаходять підтримку в інших населених пунктах, їх ряди поповнюються, в тому числі ростуть дитячі організації, чисельність яких зараз понад 90 осіб.

Чиїх батьків, які ми діти?

Опускання памятного хреста у Дніпро

Кожен народ, як і окремо взята людина, прагне знати своє коріння. Наскільки глибоко знаєте свій родовід, з яких джерел черпали інформацію про предків? – поцікавилася в співрозмовників.

– Великим багажем знань про свій родовід похвалитися не можу, – каже Олександр Мирошніченко. – Із найстарших представників попередніх поколінь особисто пам’ятаю тільки бабусю по батьківській лінії Олімпіаду. Рідкісне як для Черкащини ім’я.

Із розповідей знаю, що прадід чимось образив сільського дячка, той у відповідь і покарав так свого кривдника, нарікши новонароджену дівчинку не Христиною чи Галиною, наприклад, а саме Олімпіадою. На сільський лад кликали її всі Лампією.

Чому мало знаю про своїх рідних? Напевне тому, що багато їх, як от мамині батьки, ранопішли з життя. Від ще більших втрат врятувало те, що діда (по батькові) Макара в 1933 році вислали з сім’єю в Алтайський край. Адже на Черкащині саме панував страшний голод і хтозна чи вдалося б вижити тут.

_ І я далі діда-баби нікого не знаю, на жаль, – вторить Олександру Петро Сайко. – Одних пам’ятаю, про інших знаю лише з розповідей рідних.

– А походження прізвищ своїх не намагалися з’ясувати?
-Ну, нас Мирошніченків, з Мельниками хоч греблю гати, – включається Олександр. – І зміст цих прізвищ очевидний.

– То ви добре знаєтеся на борошномельній справі?
– Я добре хліб їм, – сміється, – люблю дуже хліб їсти.

– А я якими б джерелами не послуговувався, знайшов два варіанти можливого походження свого прізвища: від Ісая (церковне ім’я) трансформованого у Сайко і так само відозміненого сойка. Хоча більшість дослідників сходяться на першому варіанті.

– Козацтво – не тільки героїка й мужність, завдяки яким вистояла Україна в нелегкій борні. Це ще й величезний пласт історії, культури, традицій, нетлінних пам’яток. Яке враження справило на вас відвідання Хортиці?

– Був разів шість чи сім, – каже П.Г.Сайко, – і кожного разу як вперше. Ця земля, скроплена кров’ю і встелена кістками, оповита легендами випромінює якусь особливу енергетику. Це відчувається на кожному кроці, аж мурашки по тілу. Приплив сил відчуваєш, піднесення.

– А я відповім словами свого джури, які він сказав після першого відвідання Хортиці, – підхопила розмову Віталіна. – «Я стояв на справжній козацькій землі, то я зараз справжній козак». Щось подібне таки відчувається.

Зустріч побратимів з Рівного

У тривалій розмові ми не обійшли теми нашої дороги до незалежності, яка й досі, на жаль, залишається доволі хиткою, Україна продовжує втрачати кращих синів і доньок у протистоянні з поневолювачами.

– Це протистояння не тільки на лінії розмежування, мусимо визнати, – гірко мовить Олександр Мирошніченко, – а й в наших умах. І з болем пригадує, як у 2014 році серце кров’ю обливалося від побаченого на екранах телевізора: зривають і топчуть український прапор, вивішуючи натомість на адмінбудівлі триколори, паплюжать наш гімн.

А вчорашній однокурсник і товариш, земляк і родич телефоном з луганського Красного Луча пихато і гордовито каже: «Завтра ми будемо жити в іншій країні». Боже, він же українець, що таке каже, куди ми йдемо?!

Вислухавши емоційний запал колеги, Петро Сайко з не меншою гіркотою відкриває, особисті переживання, породжені виром цих буремних подій.

– Так трапилося, що у свідоцтві про народження одного з моїх братів в сільраді помилково записали росіянин. Поміняти метрику тоді була ціла проблема, махнули рукою. І от після подій у Криму й на Донбасі знаходжу в нього на сторінці запис: «Горджуся тим, що я один зі всіх братів записаний росіянином». Все в моїй душі перевернулося, немає тепер в мене брата.

Якщо раніше листувалися, згодом послуговувалися можливостями комп’ютерного зв’язку, (їздити часто через далеку відстань і дорогі квитки не випадало, двічі лишень був у рідних після переїзду в Україну), то тепер спілкуємося вряди-годи. І то так, для протоколу. Болить невимовно від тих слів, це ж ти від роду свого відмовився, від батька-матері, зрадив їх.

Натомість сам Петро Григорович нітрохи не шкодує про своє рішення, яке зробив у 1982 році. Так, він народився і виріс в Росії, там залишилася рідня, але його Батьківщина тут і складні часи, які проживає Україна, він проживає разом з нею.

– Що побажаєте нетішинцям в переддень Незалежності?
– Важка історія нашої незалежності, постійно Україну хтось гнобив, поневолював, – бере слово Олександр Мирошніченко. – І навіть після 1991 року ще довго в рот Москві заглядали, добре, що трохи змінився вектор і ми вибрали нормальний шлях розвитку.

І хоча й досі багато цьому є спротиву, ставлять нам палки в колеса, мусимо перетерпіти і вистояти, не поступившись нікому своєю незалежністю. Слава Богу, що маємо це свято, що є Вона, Незалежність і є Україна. Шануймо її неньку, не гнівимо й не ображаймо, будьмо достойними дітьми своєї матері.

– І нехай наш патріотизм проявляється у добрих справах, чистих помислах, а не порожніх гаслах, – додає Віталіна. – Добра, миру і щастя всім у незалежній Україні.

Ольга Сокол
Фото Олександра Шустсрука та з архіву козацького папку

Ви можете залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Оставить комментарий

*

NAPA, Calif. (AP) Marshawn Lynch isn't shedding anymore light on his decision to sit during the national anthem before the Oakland Raiders' first exhibition game.Lynch declined to comment on why he chose to sit down Saturday night while the rest of his teammates stood during the anthem before a game in Arizona against the Cardinals.That left his teammates to answer for him on Tuesday after the team returned for its first practice since that game."I'm proud of him," tight end Jared Cook said. "I think it's awesome. Everybody has points of discussion after what Charles Woodson Jerseys happened in Charlottesville just the night before. I think it's important for men in our position to step up and speak on unnecessary situations we find ourselves in as minorities in this country. That's why I'm proud of him."Cook said he hadn't talked to Lynch about his stance and didn't know what specifically he was protesting. Other players who have declined to stand for the anthem have been much more open about their reasons, starting with former San Francisco quarterback Colin Kaepernick, whose protest last year over police brutality and racial oppression made it a major issue in the NFL."We didn't talk to Latavius Murray Jerseys him," Cook said. "I don't know his intentions. I don't know what he wanted to do by it. But I know that guys like Colin Kaepernick have become my favorite football players for doing it."Kaepernick is not on a team this season but the issue remains with Seattle Seahawks defensive lineman Michael Bennett and Lynch both sitting for the anthem last weekend.Bennett has been vocal about Khalil Mack Jerseys his reasons why, citing social injustice. He said his decision was solidified by the violence last weekend surrounding a white supremacist rally in Charlottesville, Virginia, that included the death of a young woman who was struck by a car deliberately driven into a group of counter-protesters.Cook said he has considered an anthem protest in the past and does not rule out doing one this season."As far as the future goes, I don't know. Bruce Irvin Jerseys I don't know," he said. "I know I feel uneasy about the situation going on in this country and have been for Derek Carr Jerseys a while."Raiders coach Jack Del Rio said last season that players should protest on their own time instead of when they are representing the organization.