Крах договору про дружбу й співробітництво українського і російського козацтва: отаман Всевеликого войска Донського, порушивши умови договору і Звичаєве право козацтва заслуговує страти

Договір народився в м. Запоріжжі 18 січня 2003 р., кожних 10 років він автоматично пролонговувався. Підписали договір сім підписантів: за Терське козацьке Військо отамани М.В. Інкавцов, за «Всевеликое войско Донское» М.І. Козіцин, за козацьке військо Калмикії П.Н. Шармадовсинов, за Уральське (Яіцьке) козацьке військо В.Б. Водолазов, за козаків «Запорозької Січі» отаман Е.А. Близнюк, за Всекубанське козацьке військо отаман В.І. Комлацький, за Чорноморське козацтво Придністров’я отаман В.І. Рябінський.

 

Договір іменований «О дружбе и сотрудничестве казаков Запорожской Сечи Украины, России, Республики Казахстан и Приднестровья», складався з розділу «Загальні положення», «співробітництво у сфері економіки», «співробітництво в соціальній сфері», «співробітництво в області екології»,з розділу «Співробітництво в області безпеки і боротьби із злочинністю» та «Протокольної частини». Зараз немає можливості встановити чиї спецслужби корегували сутність цього договору, але на наш погляд його автори слабо були ознайомлені з історією українського і російського козацтва, православними нормами і принципами їх управління. Крах договору мав відбутися раніше, в момент оголювання М. Козіциним бойовиків в АТО, яким він фактично відрікся від всіх чотирьох статей розділу «Сотрудничество в области безопасности и борьбы спреступностью». Так ст. 18 вимагала від сторін: «не допускать прямых или косвенных агрессивных действий со стороны третьих сил против другой Стороны, и в случае угрозы безопасности одной из Сторон – оказывать помощь и поддержку». Подібних запевнень в договорі аж 23 [1].

 

Козацька громадська організація «Запорозька Січ», очолювана капітаном першого рангу у відставці Євгеном Близнюком, на превеликий жаль нині усопшого, характеризувалась своєю молодістю і напрягала зусилля віднайти свою нішу в суспільному і політичному житті незалежної України. Як в російського, так і в українського козацтва було спільним те, що одні і другі нічого не виробляли, а існували на ресурси про які могли знати лише спецоргани обох держав. Знаю, як тодішній генеральний суддя цього козацького товариства, що його склад міцно хворів українофобією, сепаратистськими настроями, і що було властиво більшості суб’єктів незнанням історії виникнення й розвитку козацтва, його попередників, історичних прототипів. Проте, основний контингент козаків з обох сторін, це чоловіки у відставці, здебільшого в минулому кадрові воєнні радянської доби.

 

Серйозні наміри договору були, на мій погляд, маневром, за яким стояв інтерес російської сторони до суспільно-політичних процесів у незалежній Україні, яка орієнтувалася на західний, європейський вектор розвитку. Йшли роки, мінявся контингент козацьких організацій, російські козацькі організації, числом біля 5 млн. чоловік готувалися захищати російський простір після розвалу СРСР та приймати участь в регіональних конфліктах, які мали місце то в Середній Азії, то на Кавказі, то в Афгані, то в Придністров’ї. Роботи вистачало. Українське козацтво несло в основному фольклорний характер, організоване я громадські організації воно не могло навіть подати руку допомоги державній міліції. Все змінив патріотичний рух 90-х років, «Небесна сотня», агресія РФ на сході Донецького регіону, народні рухи волонтерства, відродження збройних сил України, формування Національної гвардії. Війна в «АТО» приймала жорсткі форми і незбалансовані можливості обох сторін. Ось в цей момент ми бачимо пробудження козацького духу в учасників «АТО», молоді хлопці, українські інтелігенти, досвідчені стройовики довели і доводять, що дух козацтва не можна викорінити, а українські воїни патріоти без всякого сумніву, кращі в нинішньому світі. Історична традиція…

 

Повертаючись до пріснопам’ятного договору скажемо, світ не зійшовся на отамані Козіцині. Особливих сподівань він неподавав і тоді, коли приїздив для підписання цього договору. В минулому міліцейський офіцер, прогорівший на якихось ґешефтах, він подався в козацтво. Таких було немало і в Запоріжжі, і на Дону в післявоєнний час.

 

Розв’язка настала 24 липня 2015 року спочатку а Великій Раді отаманів, а потім і на Великій козацькій Раді була розглянута зрада отамана М.Козіцина, яка заслуговувала покарання за Звичаєвим правом Запорозького козацтва – страти. Як надалі українське козацтво реалізовуватиме вирок покаже правове поле Української держави і воєнна прокуратура.

 

Наразі варто повернутись до суті наших козацтв, їх минулого, сучасного і майбутнього.

 

1. Козак, що в імені твоїм…

Козацтво за українською і російською історіографією виникло раніше своєї назви і є тюркського походження. Татаро-монголи свій вплив поширювали через Кавказ до Єгипту, і їх сліди в етногенезі і козацькому самоврядуванні виявляються присутніми. Офіційно участь українського козацтва в історичних подіях ведеться з 1380, 1386, 1410, коли їх присутність виявляється в Литовському ополченні та в засадному полку Д. Волинського (Боброка), який фактично взяв на себе командування в Куликовській битві, оскільки  Дм. Донський був тяжко поранений в перші її хвилини [2].

 

В Грюнвальдскій битві в Литовському ополченні приймав участь 37-тисячний контингент руських (українських козаків) [3]. Основні концепції щодо походження козацтва дві: автохтонна (місцеве, корінне (природнє) і міграційне (уходники, чорні клобуки, болохівська,берладницька, бродницька русі). Міграційна концепція виникнення козацтва характерна для Дніпра, Дону, Торека, Яіка, для інших мова не йде, оскільки вони «похідні» від названих. Етнонім «козак» використовується з давніх часів. «Козаки – народність, утворилась на початку нової ери як результат генетичних зв’язків між туранськими племенами скіфського народу «кос-сака» (або касака) і приазовських слов’ян мето-кайсаров, з деяким компонентом асів-алан або танантов». Це визначення дає американський словник-довідник в редакції В.Г. Губарева [4].

 

Російські історики пишуть про появу козаків на Дніпрі в ХІІІ ст., коли баскак Ахмат прийняв до себе на службу загін козаків, які побудували місто Черкаси на Дніпрі [5]. Варто назвати українського козацького ватажка Богдана Федоровича Глинського, якому великий князь Литви Вітовт присвоїв княжий титул за порятування йому життя в переслідуванні ординцями. Цей Б. Глинський – родоначальник Глинських, з роду якого походить мати Івана IV Олена Глинська, в 1492 р. взяв штурмом турецьку фортецю Очаків, щойно збудовану в гирлі Дніпра. Здається цей персонаж і був історичним прототипом Козака Мамая.

 

Донські козаки ведуть своє старшинство не раніше 1570 р., а вже від нього започатковуються Чорноморське, Хоперське, Азовське, Кубанське, Терське, Уральське, Калмицьке, Кавказьке лінійне козаче військо, Сибірське козацтво, тощо.

 

На дніпровські острови Хортицю, Томаківку, Чортомлик, на Дон, Волгу, Яік згідно Л.І. Гумільову збиралися пасіонарні люди, які понад усе цінували волю. Запорожці населяють Дон від верхньої до нижньої течії ще на початку XVI ст. про це свідчить назва донської столиці – Черкаськ, себто Черкаський город, збудований, за переказом, українськими козаками, що мали тут свої рибальські поселення. В грамоті польського короля С. Баторія згадується, що запорожці мали зимівники на Дону ще до його правління. В 1621р. московський посол на Дону інформував Москву, що запорожці групами й поодинці приходять на стале проживання. Згодом українське селянство переселялось на чорноземні степи Дону, які майже до цього не оброблялись. Донський Круг допускав з правом голосу також і «приписанные станичные малороссияне». Все це турбувало Москву. В 1736 і 1740 рр. на Дон  прийшли накази про заборону жити в козацьких городках «малоросіянам». В 1763 було наказано переписати всіх «черкасів». Не зважаючи на все це, в 1811р. вони виявлялись в 232 місцях. Але після 1861р. переселення на Дон українців значно посилилось. На Дону і Дніпрі козацтво з самого початку уявляло собою основну масу населення. Кошовий Січі стояв на чолі виконавчої влади. З огляду на свою постійну залежність від січової ради і часу йому відведеного.

 

Світ знав не мало форм організації військових структур, які за внутрішньою структурою і воєнною організацією зближаються із запорозькими і донським козацтвом. Це і конкістадори , і брати-віталєри , і німецькі Кнехти , і балканські гайдуки , карпатські опришки , грецькі клефти , албанські Страдіоти , сербські граничари , швейцарські кнехти , італійські гурхи , українські гайдамаки , японські самураї . Два останніх історичних прототипів козацтва настільки цікаві, що і сучасному козацтву в них є чому наслідувати.

 

Гайдамаки (від турецького «haydamak» — нападати) – являли собою загони на Правобережній Україні, що боролись проти національно-релігійного гніту. Вони виникли у двадцятих роках XVIII ст. на Волині і Західному Поділлі із селян, ремісників і запорозьких козаків. Крім названих учасників руху в цих землях були поляки, білоруси, молдавани і російські старообрядці, донські козаки, селяни і козаки Лівобережної України. Гайдамаки були ядром декількох народних повстань 1734, 1750, 1768 рр. Найбільш потужні повстання 1768 року, названі «Коліївщиною», охопили майже всю Україну, але було придушене агресивними акціями Російської Імперії, ватажки М. Залізняк, І. Гонта і сотні інших були закатовані. В м.Кодні (біля Житомира російський генерал Кречетніков закатував решту повстанців, при цьому розправлялись і з мирним населенням, що симпатувало гайдамакам. Тільки пізні виступи українців в XIX ст. під проводом Устима Кармалюка стали українською традицією в польській літературі і письменстві. Українські народники-історики ідеалізували гайдамаків в художніх образах, особливо творах Великого Т. Шевченка. Переживши Гайдамаччину, в Україні сформувався фольклорний образ  Козака-Мамая, захисника інтересів українського народу [6].

 

Самураї (з японської «служити»), відомі в Японії, як елітні феодали в широкому смислі, а в вузькому значені, як воєнно-феодальний стан дрібних дворян [7]. Особливо виділились при управлінні династії Мінамото (1192-1333). А своє чітке оформлення отримали в роки правління сегунів  дому Токугава (1603-1867). Основна маса самураїв являлась васали князів, вони не мали своїх земель і існували на платню. Самураї мали свій кодекс поведінки і честі – «Бусідо» (шлях воїна). Цей кодекс давав право самураям убивати любого простолюдина, який неправильно себе повів по відношенню до самураїв. У другій половині XVIII ст. з припиненням повстань і війн велика нужда в самураях відпала. Після буржуазної революції 1867-1868 років самурайський стан зліквідувався, лише частина самураїв дому Токугава, отримавши земельні поділи стала новими нащадками. Бувші самураї поповнювали офіцерський склад армії і флоту. Прославлені самурайські доблесті, традиції, культ війни стали складовою ідеологічного арсеналу сучасних японських збройних сил.

 

Братства Європи, України, Білорусії і Росії від XV до XIX ст. утворювалися і еволюціонували як форми суспільних рухів  щодо звільнення від колоніального релігійного гноблення, повернення демократичних цінностей, побудови національних держав. Як показують дослідження це не дало позитивних результатів в Росії, оскільки створення абсолютної монархії при Петру І не дозволило державницьким формам демократії Дона, Теряка, Урала, Сибіру йти шляхом формування козацького етносу і створення власних держав. Нинішня експансіоністська політика режиму Путіна сприяє не тільки розпаду глиняного колоса, а й історичного прозріння всього етномасиву імперії.

 

2. Виникнення і еволюція козацтва

Українське козацтво виникає одразу після Куликовської (1380) і Грюнвальдської битви (1410) на основі чинників, що характерні давнім традиціям української ейкумени: солярні комплекси доби  бронзи, планувальні схеми поселень Трипілля, скіфо-сарматські організації війська, пізній черняхівський час, тощо.

 

Козацькі походи на Очаків Богдана Федоровича Глинського в 1492 році — це безумовно не перші згадки про козакування. Поступово козацтво за Дніпровими порогами спочатку на острові Хортиця (1552-1558), а потім і по всьому низу створює адміністративні центри Війська Запорозького — Січі. Козацтво вже на початку XVI ст. було прикордонною сторожею Речі Посполитої, закривали українські землі оборонними таборами на островах Дніпра (Хортиця, Томаківка, Чортомлик),що отримало збірні назви Базавлуцькі січі. Вони стали місцем організації походів, сухопутних і водних, як альтернативна стратегія проти зовнішньої агресії. Січі були центром проти польського й російського поневолення.

 

Всі форми російського козацтва еволюціювали через Донщину, на Північний Кавказ, Урал і Сибір. Область Війська Донського лежала в сточищі Нижнього і Середнього Дону, в 1914 році ця територія складала 164600 км2  з населенням 3,9 млн.; її південно-західна частина належить до української національної території. Це українська частина Донщини протягом 1100 км від Новохоперська до Азовського моря входить до складу України  (Донецький басейн), все інше на схід до складу РФ. Основним населенням Донщини були донські козаки, які населяли північну і середню частину Дону та вузький коридор між Нижнім Доном та Передкавказзям. Треба сказати, що донські козаки, які населяють на Дону від басейну Хопра до р. Цимлі (серединці) уже виявляють впливи населення. Їх мова і культура мають українське мовне й етнографічне забарвлення. Українські впливи ще більше вираженні в Передкавказзі. Незалежно від слідів козацької колонізації, західну частину Донщини колонізували запорозькі козаки і особливо українське селянство. Хвиля української колонізації посилилася зокрема після ліквідації панщини. Тоді вона поширилася  на південь, до того часу майже незаселену частину Дону, що прилягала до Кубанщини і степів східного Передкавказзя. Менший був тут приплив російських селян. Зокрема Ростов в основному заселявся переважно російським населенням. Головним елементом заселення крім українців і росіян, були німці, вірмени, євреї, греки; на південному сході в сальських степах жили калмики та некозацьке населення «іноґородники».

 

На підставі офіційної статистики з 1897 p., на Донщині українці становили 28%, донці і росіяни 66,8 %. Українці становили більшість в Таганрізькому повіті (61,7%), поважний відсоток в Донецькому (38,9%), Ростовському (33,6%), Сальському (29,3%), Черкаському (18,9%). Геополітично Донський коридор, який відділяє Україну від Передкавказзя, а з іншого боку — надає доступ Росії до моря. Залежно від використання цих геополітичних обставин залежність вирішення проблеми обох країн, Україна має на сході союзника чи ворога (В. Кубійович).

 

Бродники Київської Русі в 12 — 13 ст. (напівкочові озброєнні групи), вважають деякі  дослідники, були попередниками козаків, яке в 15 — 16 ст. з’являється на території південної України, а на початку 70-х років 16 ст. на Дону.  На Дону  формується донське козацтво, яке стає на службу московським царям, становлячи південну охоронну лінію Московської держави проти турків, татар, черкесів. Як і на Запорожжі, донські козаки утворили власну військово-суспільну організацію республіканського типу, названу Всевелике Військо Донське. Як і на Запорожжі, Верховною владою донських козаків був Великий Військовий Круг, (на Січі Велика Козацька Рада — “Коло”). З 1671 р. Всевелике Військо Донське втратило свою незалежність, склавши присягу російському цареві. Обороняючи свої Вольності, донці повстли в 17 — 18 ст. (С. Разін, К. Булавин, Є. Пуґачов). Після поразки повстання К. Булавіна (1707 — 1708), яке мало національно-визвольний характер, Військо Донське втратило рештки самоуправління. Петро I скасував виборність військового отамана, запровадив на Дону централізоване управління, аналогічне до російських губерній, а згодом введено кріпацтво. Козацьку старшину почали перетворювати в дворянство й закріплювати за ними селян.

 

Вільних донських козаків перетворювали на військовий стан, що становив важливу частину російської армії (переважно кіннота), донці виставляли в середині 19 ст. до 80 кінних полків.

 

Завдяки безпосередньому сусідству, подібній організації та часто спільним інтересам, обидві військово-демократичні козацькі держави, від початку до 18 ст., були близько пов’язані між собою. Взаємини між донськими і запорозькими козаками виявлялися в письмових зв’язках та через послів, у взаємній допомозі, спільних воєнних походах та частих переселеннях донців на Запорожжя, а ще більше запорожців на Дін.

 

Запорожжя і Дін, як окремі держави, мали дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Москву особливо турбували зв’язки Дніпра і Дону. Як свідчать історичні артефакти, взаємини Дніпра і Дону були завжди добрі. В 1632 р. в Москву поступило донесення про угоду між донцями і запорожцями про взаємодопомогу. В 1649 і 1650 р. Б.Хмельницький звертався з листами до Війська Донського (листування). Листи на Дон посилав легендарний отаман Іван Сірко. В листі до царя 1685 р. донці заявляють про свій давній союз і приязнь із запорожцями. Наводжу один з контекстів такого листування: «Донцы и запорожцы меж себя советовали и души позадавали, чтобы всем вам з нами, войском Донским, быть в соединении и друг за друга радеть единодушно».

 

Не без вирішального тиску козацтва Романових в 1613 році прийшли до влади. Десятки спільних походів донців і запорожців були виконані в 17 — 18 ст. Донці і запорожці взяли й утримували турецьку фортецю Азов (1637). В походах Петра І на Приазов’я в 1695 — 1696 pp. основну роль зіграла козаччина.

 

Нині “донське козацтво не являється окремим етносом або народом, а складає нероздільну частину російського народу” — поширюють російські політики. Тому сьогодні в АТО воює проти України не Донське козацтво, а окремі злочинні елементи, криміналітет зібраний Вами, Миколо Івановичу, маскуючись під легендарне донське козацтво. І на Дону, і в Україні, і на Уралі, і Кавказі та Сибіру існує козацький самостійницький рух, що опирається головним чином на особистостей, що за духом і Кодексом козацької честі вважають себе козаками. Ми спільно подолаємо і експансіоністську путінську війну проти України, і повернемо на землях Дону свої національні й культурні цінності. Козацький опір зростатиме прямо пропорційно з опором вам в “АТО”, яке слідувало би називати по-іншому.

 

3. Звичаєве право і рада

Дійсність, що сформувала характер українця, в якому обов’язково простежується “козак”, утворився психологічно на племінних особливостях (Київська Русь) і менше на загально-національних (Запорозька Січ). Ця дійсність еволюціювала в українському просторі і часі з конкретними подіями, що визначала спільність долі. Ця дійсність в першу чергу визначалася геополітичним положенням Руси-України на краю Сходу Європи і Заходу Азії та одночасно існування транзитних шляхів через її територію, з Півночі “із варяг у греки”, зі Сходу “шовкового шляху”, спрямованих до чорноморсько-земноморського Півдня й український Крим.

 

Основні чинники і фактори “переставляли” буття в окраїнних частинах української землі. Тому, в умовах безнастанної загрози був дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип  українця, підпорядкований ідеалові оборони, честі, волі, віри, героїчної форми життя (український кодекс честі). Тут помітні аналогії з деякими лицарськими утвореннями (самураї на Сході) і “Незламного” князя Кальдерона на Заході. У Запорозькому козацтві, яке еволюційно перейшло і до Донського козацтва центр тяжіння переноситься на збереження лицарської честі, на оборону життя, віру і прав вольностей українців. Козацька погорда до земних благ, що звучить в приповідці: “Козак душа правдивая, сорочки не має”, чи, скажемо,  підпис до портрету козака Мамая:

 

«Як хоч називай,

На все позволяю,

Аби лиш не крамарем,

Бо за те полаю».

 

Це певне “відштовхування від самого існування» в ім’я вищої форми буття є впливом християнсько-лицарського ідеалізму козацтва, які колись в обороні  віри з Гетьманом П. Сагайдачним, членом ордену «Християнської Міліції” всім козацтвом вписувалися до Київського Братства.

 

Правда, Миколо Івановичу, що вже тоді не бракувало козаків,і у вас, і у нас, авантюрницько-здирницького типу, що жили “миттю і насолодою риску і здирництва”. Коли ви приїздили до нашого Запорозького Кошу і спілкувалися з Є. Близнюком, першим отаманом на Запорожжі нового часу В. Мельником, всім козацьким загалом краю ви проголошували здравиці за збереження козацького Кодексу честі, отже ви до козацтва мали тимчасове відношення. Вами вже тоді володіли прагнення особистої наживи і здирництва. В російській міліції вам не довелось заробити певних нагород, а в АТО, розстрілюючи “братів-козаків” і мирних мешканців вам дали орден “Червоного прапора” — правда не козацького…

 

Все ніяк не можна зачислити ні до Небесної сотні, ні до титх 300-х сот козацьктих героїв, що своїми трупами під Берестечком прикрили наступ ворога і дозволили впорядкованим відступом відійти козацькій армії. Скажемо так, своєю зрадницькою позицією щодо козацтва, що ви намагаєтесь залишити по собі? Ваш шлях це “vita heroica” — не зрозуміло? Це перехід в “анабіотичний стан” — “захованого життя”. За висловом Івана Франка, якого ви знали як бандерівця ваш тип життя є “скрита злість, облудлива покірність.., що проявляється відходом у себе, у своє нутро”, що визначає вашу замкнуту вдачу.  Така ваша історична свідомість, треба думати не всього Дону, отримала забарвлення, зрадницького, фаталістичного песимізму, які досі не були властиві донському та іншим козацтвам російського формування.

 

4. АТО: Донське козацтво

Росія, як і більшість ведучих держав, має свою воєнну доктрину. В її основі лежить експансіоністський, наступальний характер. Головний акцент РФ ставив на Україну, без якої унітарна Росія неможлива. Думки російських воєначальників М.А. Гареєва та В.В. Путіна не виключають можливість розв’язання війни, як вони кажуть “для забезпечення колективної оборони СНГ”. На козацтво, таке як І.М. Козіцина, Росія покладає надію участі в локальних війнах і конфліктах. Особливо в часи розпаду СРСР, коли кордони змінились і потребують певного “упорядкування”. Прикладом може служити 12-та прикордонна застава на таджиксько-афганському пограниччі, Придністров’я, АТО, Крим. Але експансіоністська програма РФ приречена, адже територія РФ складає 76%,  населення — 60%,а валове національне виробництво продукту менше 40%від показників СРСР. В 1985р. Національний прибуток СРСР складав ледве 50% національного прибутку США, а національний прибуток РФ складав лише 17,2% в 1995р. від американського. Прогнози і розрахунки російських генералів значно ускладнюються тим, що Україна відродила повноцінні збройні сили, які здатні не тільки захищати суверенітет держави, а й виконувати необхідні стратегічні завдання. Звичайно, основна маса козацтва РФ розуміє сутність й авантюристичність політики В.В.Путіна щодо використання козацтва проти України. Головне управління козачих військ при президенті РФ не змогло досі консолідувати козацтво і скоординувати його діяльність на Дону, Кавказі, Уралі й Сибіру. Росія ставить ставку на стратегічне ядерне “утримання”. Поведінка російського уряду залишається непередбачливою [8].

 

Проблематичність становища РФ, невирішеність зовнішніх, а особливо внутрішніх завдань, гіпотетичність відродження нового козацтва і кращого стану традиційної культури забезпечать розвал РФ. Зрозуміло, що XXI ст. стане століттям виділення й становлення нових національних держав Кавказу, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу.

 

М.І. Козіцин продемонстрував зрадницьку позицію, наніс донському козацтву і козацьким традиціям, очолюючи нелегітимний контингент криміналітет в протистоянні АТО, вбиваючи мирних громадян на східному пограниччі. Начасі стало модним проголошувати конкурси навіть на біографії, то надаємо тут інтернетівський варіант життєвого шляху “нашого героя”.

 

Козі́цин Мико́ла Іва́нович (нар.  20 червня 1956, Дзержинськ, СРСР) — російський військово-політичний діяч, терорист, генерал армії козачих військ, отаман Міжнародного союзу громадських об’єднань «Всевелике військо Донське». Учасник численних збройних конфліктів. Співорганізатор сепаратистського та терористичного руху на теренах самопроголошених ДНР та ЛНР.

 

Микола Козіцин народився у місті Дзержинськ, що на Донеччині. За одними даними, протягом шести років працював наглядачем в зоні УЧ-398/14, звідки був звільнений у 1985 році за статтею 46, п. «ж» — «за дії, що дискредитують звання військовослужбовця»; за іншими — закінчив школу МВД та курси при Лабораторії випробування матеріалів у Харкові, працював майстром та старшим майстром з електродугового зварювання у Ленінграді, Москві та Новочеркаську. У 1988 році став головою будівельного кооперативу.

 

В козачому русі з 1990 року. У 1992 році брав участь у військовому конфлікті в Придністров’ї. Наступного року був обраний військовим отаманом Союзу козаків області Війська Донського, брав участь у грузино-абхазському конфлікті. У 1994 році Козіцина обрали отаманом Всевеликого Війська Донського. Того ж року він уклав з Джохаром Дудаєвим «Договір про дружбу та співробітництво між Великим Військом Донським та Чеченською республікою Ічкерія» (рос. Договор о дружбе и сотрудничестве между Всевеликим Войском Донским и Чеченской республикой Ичкерия), чим викликав вкрай негативну реакцію з боку Союзу козаків Росії та терського козацтва. Зустрічається інформація, що в роки Першої Чеченської війни завдяки стосункам Козіцина та Дудаєва з чеченського полону було звільнено близько 1000 російських солдат, однак за словами самого Козіцина ця цифра значно менша — 138. У 1996році на противагу «козіцинським» козакам, яких ніби-то підтримувала Комуністична партія РФ, було створено ще одну організацію з такою ж назвою на чолі з В’ячеславом Хижняковим, що була лояльною до російської влади.

 

Під час війни між силами НАТО та Югославією у 1999 році Козіцин зустрічався зі Слободаном Милошевичем, з яким вів переговори від імені Донського козацтва. До Белграду він приїхав у складі делегації громадських організацій Росії.

 

У 2003 році балотувався до Держдуми РФ по одномандатному виборчому округу № 148.

 

Під час війни на сході України у 2014 році нереєстрове козацтво на чолі з Козіциним активно підтримувало проросійських терористів. За деякими даними в Україні перебувало 3-4 тисячі бійців, що контролювали Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Антрацит,  Красний Луч,  Свердловськ  та Алчевськ. Втім, між ними та представниками ДНР та ЛНР неодноразово виникали серйозні непорозуміння. Наприкінці травня козацькі війська та угрупування Валерія Болотова не поділили зброю, 9 червня розвідка ЛНР запідозрила козаків у зраді, а тиждень потому все той же Болотов звинуватив «козіцинських» бійців у пограбуваннях та мародерстві. Займались зборо т.зв. «десятини» із підприємців. Невисокої думки про них був і «міністр оборони ДНР» Ігор Стрєлков, назвавши козаків «ряженими покидьками та мародерами». 25 червня Козіцин повідомив, що представники МСГО «Всевелике військо Донське» утримують у заручниках членів місіє ОБСЄ, що зникли на території України наприкінці травня. Ходили чутки про проголошення т.зв. Козачої народної республіки.

 

17 липня, після катастрофи пасажирського літака Boeing 777, що був збитий над територією Донецької області, СБУ оприлюднила перехоплення телефонних розмов бойовиків та їх кураторів щодо трагедії, у яких фігурував і Козіцин. Козаки Козіцина 27-28 листопада 2014 р. вступили у бої із іншими бандформуваннями сепаратистів за контроль над Антрацитом та довколишніми населеними пунктами ЛНР (зокрема в Красному Лучі). В ході боїв загинули т.зв. «комендант» Антрацита В. Пінєжанін та начальник козачого штабу М. Коваль. Поступали дані про загибель Козіцина, які були спростовані відеозверненням самого отамана, який заявив, що перебуває у «відпустці». Після цього він перебрався на терени РФ.

 

За даними інших джерел — був викрадений в Антрациті російськими спецслужбами і таємно вивезений в Росію. При його викраденні були застрілені два його охоронці.

 

Нагороджений великою кількістю орденів та медалей, більшість з яких є неофіційними нагородами, затвердженими Академією проблем безпеки, оборони та правопорядку: Орден Петра Великого, Орден Адмірала Кузнєцова, Орден Святого Князя Олександра Невського та інші. Рішенням суду ГО АБОП було ліквідовано та прийнято рішення про конфіскацію усіх виданих нагород. Крім того, у 2005 році представник Міністерства оборони Росії заперечив, що Козіцин коли-небудь нагороджувався відзнаками цього відомства. У 2008 році Козіцин став кавалером ордена Червоної Зірки, що був затверджений Об’єднання вищих офіцерів ФСБ, МВД та ЗС, однак ця нагорода є недержавною і не має жодного відношення до однойменного ордена часів СРСР. Крім того, інтернет-ресурс «Всевеликого війська Донського» повідомляє про те, що Микола Козіцин має ступінь доктора економічних наук, однак жодного підтвердження цьому факту немає. Як і невідомо, яким чином йому вдалося здобути титул князя та лицаря Мальтійського ордену.

 

Кавказ наряду з Поволжям є  поліскладнішим етнорегіоном РФ. Тут, як і в Криму, проживає біля 600 різних національностей. Тут розміщено 8 республік. За мовною культурою ці народи відносяться до північно-кавказької мовної серії. Для них Кавказ є вітчизною, дарма що його етнічна сім’я представлена чотирма етнічними групами — вірменською, грецькою, іранською і слов’янською. Українці Кавказу утворюють частку кубанського, гребенського, терського і донського козацтва. Вони і стануть архітекторами нового Кавказу.

 

Кавказькі народи Грузії (картвелі) азербайджанці (азербайджан лимар), аварці Дагестану, чеченці (нохчій), інгуші (галчаї), осетинці (дігорої), кабардинці (адыге),  балкарці (таулула), карачаївці (къарачайлыла), черкеси (адыге), ногайці, калмики (хальмт) і євреї Кавказу йегуд — на мові івріт,“йдн” або “айід” на мові ідиш, прагнуть ізвічно до самоідентифікації, суверенітету, національного самоутвердження. Віримо їх не буде на східному фронті України.

 

5. Філософія козацтва

Активізація наукового інтересу до історії козацтва безпосередньо пов’язана з процесами відродження й історико-політичної реабілітації цього соціального і самобутнього феномену в історії багатьох народів. Козацтво різних народів вивчається насамперед з наукової розрядки джерел XVIII ст. — козацьких літописців, дипломатичних документів, угод, ордерів, тощо. Прямі наслідники козацтва А.І. Рігельман, В.А. Потто, Е.П. Савельєв, Ф.А. Щербина. Наступним етапом є праці наступних дослідників Рігельман А.І., Татищев В.М., Антонович В.Б., Грушевський М.С, Крипякевич І.П., Костомаров М.І., Яворницький Д.І., Багалій Д.І.,Голобуцький В.О., Гумільов Л.М.,Дорошенко Д.І.

 

Аналіз історичного розвитку запорозького, українсько-російського  козацтва (донських, терських, уральських, сибірських) та вивчення їх козацьких “республік” певною формою воєнно-суспільного управління дозволяє пізнати політичну історію козацтва.

 

Козацтво починає виникати на пограниччі Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Польського королівства, Московської держави, Золотої Орди, на ріках: Дніпро, Дністер, Дунай, Південний Буг, Дон, Терек, Кубань, Урал (Яік). Ці геополітичні і природні фактори визначали спосіб організації життя, заснований на самоуправлінні при ведучій ролі пасіонарного генотипу козацького утворення.

 

Л.М. Толстой висказав думку, що козацтво створило російську імперію. Якщо це так, то Запорозька Січ завершила творення української нації і продовжила державотворення Руси-України. Звичаєве право в українського козацтва склалося на основі народних норм. Почали збиратися ці норми в Україні у 20-х роках професором А. Крістором. Три їх збірники звичаєвих правних норм з усієї території України, дозволяють бодай приблизно сформувати уявлення про Козацьке звичаєве право.

 

Козацька філософія ґрунтувалася на придбаному досвіді, виробленого інтегрованим поглядом на Всесвіт, Бога, людину, природу, колективне життя і звичаєве право, демократичні принципи самоорганізації демократичної козацької держави, якою була Січ. Кінцевим козацьким надбанням була філософія Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, а в нові часи Т. Шевченка, П.Лодія, П. Куліша, В.Лижинського та ін. У козацькій філософії переважали емотивні елементи над раціональними, що закладено в народному образі Козака-Мамая, який, звісно, мав історичних прототипів. Відомі на Січі були “Діалектика” І. Дамаскіна, можливо “Діоптра” П. Пустельника, “Шестоднев” І.Екзарха, антології «Пчоли», середньовічні хроніки, тощо [9].

 

Духовна єдність козацького товариства Січі розвивалася на контактах з природою, діти природи. Її освоєнням вони вирішували відношення до віросповідування, вибір якого залежав від традиційної культури. Діалектичний метод, взятий безумовно, не в його гегелівсько-класичній формі дозволяє визначити щабель важливості і самостійності історичного процесу, який пройшло те чи інше козацтво. При вивченні козацтва варто виходити з того факту, що воно було складною етносоціальною системою, яка формувалась декілька століть й увібрала в себе різнобарвні етнічні, соціально-економічні, культурно-історичні та політичні елементи. Складання козацького феномену проходив у певній “якості”, що виявлялось у двох значеннях. Перше — засноване на загальній громадянській спільності і віддзеркалювало етнос країни, даної території. Друге — підкреслювало його етнокультурну спільноту, що віддзеркалювала етнічну групу, національність. Обидва значення не протиставляються один одному, оскільки належність до обох типів не являється взаємовиключними!

 

Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад, державотворення відіграли крім Звичаєвого права, Конституція Пилипа Орлика. Цей основний закон самостійної Української держави, за яку боролося козацтво і увесь український народ, повстав не одразу, зрів у гетьманському оточенні. Головною тезою цього проекту була теза про право українського народу на вільне життя, не залежне від чужого ярма. “Козаки мають за собою людське право й природне, один із головних принципів  якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту й повернути уживання своїх стародавніх прав” — наголошував П. Орлик. Аналіз її показує, що тогочасна українська політична думка досягала досить високого рівня. Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. Вольтер вдало сформулював гасло: “Україна завжди прагнула бути вільною” [10].

 

Зусилля українського народу створили таке унікальне явище як запорозьке козацтво, державотворчі зусилля увінчалися козацько-гетьманською державою. Якщо російське козацтво обумовило прихід Романових до влади 1613 р. і тим створило імперію, то запорозьке козацтво завершило еволюцію держави Руси-України, що увінчалося козацько-гетьманською державою і завершило дозрівання української нації.

 

Генеральний суддя “Запорожской Сечи” 1995 – 2003 рр.

А. Сокульський.

 

Бібліографія

1. Договор о дружбе и сотрудничестве казаков Запорожской Сечи Украины, России, Республики Казахстан и Приднестровья. – Запорожье, 18.01.2003.

2. Іконников В. «Опыт Русской историографии» // В. Иконников // История Украины XIV-XV в. Очерки исторической науки в СССР. Т1. – М., 1955. – с. 107.

3. Казачьи войска. Справочная книга 1912 г. Изд. «Дорваль», 1992. — с. 451.

4. Губарев В.Г. Казачий словарь-справочник. Т.1-3, — «Сан-Ансельмо» — Калифорния, США, 1968. – с. 911.

5. Глущенко В.В. Казаки и народы Кавказа. – Ростов-на-Дону, 1999. – с.41.

6. Гуслистый К.Г. / Гайдамаки К.Г. // Гуслистый БСЭ, Т.6. – М., 1971.

7. Cыркин А.Д. Самураи / БСЭ, Т.22. – М.,1973. – с.552.

8. Гареев М.А. Если завтра война / М.А. Гареев. – М., «Владар», 1995.

9. Афанасьев Ю.Н. Перестройка и историческое познание / Ю.Н. Афанасьев // Иного не дано. – М., 1988.

10. Орлик П. Конституція України: «Вивід прав України». – К., Наукова думка, 2012.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий

*

NAPA, Calif. (AP) Marshawn Lynch isn't shedding anymore light on his decision to sit during the national anthem before the Oakland Raiders' first exhibition game.Lynch declined to comment on why he chose to sit down Saturday night while the rest of his teammates stood during the anthem before a game in Arizona against the Cardinals.That left his teammates to answer for him on Tuesday after the team returned for its first practice since that game."I'm proud of him," tight end Jared Cook said. "I think it's awesome. Everybody has points of discussion after what Charles Woodson Jerseys happened in Charlottesville just the night before. I think it's important for men in our position to step up and speak on unnecessary situations we find ourselves in as minorities in this country. That's why I'm proud of him."Cook said he hadn't talked to Lynch about his stance and didn't know what specifically he was protesting. Other players who have declined to stand for the anthem have been much more open about their reasons, starting with former San Francisco quarterback Colin Kaepernick, whose protest last year over police brutality and racial oppression made it a major issue in the NFL."We didn't talk to Latavius Murray Jerseys him," Cook said. "I don't know his intentions. I don't know what he wanted to do by it. But I know that guys like Colin Kaepernick have become my favorite football players for doing it."Kaepernick is not on a team this season but the issue remains with Seattle Seahawks defensive lineman Michael Bennett and Lynch both sitting for the anthem last weekend.Bennett has been vocal about Khalil Mack Jerseys his reasons why, citing social injustice. He said his decision was solidified by the violence last weekend surrounding a white supremacist rally in Charlottesville, Virginia, that included the death of a young woman who was struck by a car deliberately driven into a group of counter-protesters.Cook said he has considered an anthem protest in the past and does not rule out doing one this season."As far as the future goes, I don't know. Bruce Irvin Jerseys I don't know," he said. "I know I feel uneasy about the situation going on in this country and have been for Derek Carr Jerseys a while."Raiders coach Jack Del Rio said last season that players should protest on their own time instead of when they are representing the organization.